Тільки-но мандрівниця звернула за перший поворот дороги, аж попереду побачила дерев’яний стовпчик, а на ньому висіла криво прибита стрілка, що показувала кудись угору. На ній нерівними літерами нашкрябано: «НЕДОЛАДІЯ».
– Що за Недоладія? – голосно запитала Аля.
Зненацька у найближчих кущах щось зашаруділо. З густого листя висунулася чиясь голова у шкіряному капелюшку з півнячою пір’їнкою. Капелюшок сидів набік, криво, бо лівого вуха на голові не було. Голова повернулася обличчям до Алі. Ну й очі! Одне око велике, друге – мале. Ніс набік, губи скривлені і навіть ямочка на підборідді не на своєму місці, а майже біля вуха. Але, незважаючи на це, очі дивилися лагідно, тож обличчя здавалося відкритим і добродушним.
– Ти хто? – спитала голова звичайним людським голосом.
– Я – Аля,– отямившись від несподіванки, відповіла дівчинка. – А ти хто?
– А я – Недоладько! – губи його розпливлися в усмішці.
І з кущів виліз кремезний, широкоплечий хлопчина. Стояв він, нахилившись набік, бо ліва нога у нього була коротша від правої.
– От такий компот! – ніби вибачаючись за свою зовнішність, сказав новий знайомий.
– Який компот? – не зрозуміла Аля
– То в мене така приказка, махнув рукою Недоладько, не зважай!
– А-а-а! – протягла Аля. Тут вона знову згадала про стрілку на стовпчику і спитала:
– Ти часом не знаєш, що це за Недоладія?
– Ой, тепер я зрозумів! – не відповідаючи на запитання дівчинки, вигукнув Недоладько і ляснув себе по лобі. – Ти, напевно, тільки-що прибула! От так компот! А я дивлюся на тебе і нічого не второпаю. Бо хоч одна кіска у тебе й не заплетена, та дуже ти схожа на звичайну живу дівчинку!
– Як це схожа? Я і є звичайна жива дівчинка! – обурилася Аля.
– Як? Справдішня жива?! – не повірив Недоладько. Він так кумедно округлив свої неоднакові очі, що Аля голосно розсміялася.