Жила-була одна хитра лисиця. Якось уночі вона нишком прокралася до села – підкралася до курника, подавила кількох півнів і, добре наївшись, солодко заснула просто під стріхою.
Аж тут, на її нещастя, у той самий курник заліз тхір. Темно, нічого не видно – тхір натрапив просто на лисицю! Та перелякалася, зірвалася з полиць і шубовснулась просто у великий чан із фарбою.
Коли зранку вибралася звідти, шкура її світилася дивним, небаченим кольором – ні то зелена, ні то блакитна, мов справжня бірюза. А бірюза в Тибеті – найцінніший із каменів, символ сили, щастя й величі.
Побачила себе лисиця у відображенні струмка – і від здивування мало не зомліла. Потім хвіст догори, голову високо – і гордо рушила до лісу, наче справжня володарка світу.
Незабаром на шляху їй трапився заєць.
– Хто ти така? – запитав він, витріщивши очі. – Ще ніколи не бачив звіра з такою шкурою!
– Я – королева всіх тварин, – поважно відповіла лисиця. – Звуть мене Цзаца. Мене послав на землю сам небесний імператор.
Рознісся по лісах та горах поголос: з’явилася нова королева!
Почали звірі один за одним приходити до неї на поклон. Ведмідь приносив їй мед, лань – лісові ягоди, а тхір – свіжу курятину.
Слон підсадив її собі на спину, і звідти, з висоти, лисиця командувала всім, роздаючи накази своїм "підданим".
Навіть лев – гроза лісів – стояв біля неї день і ніч, сторожуючи нову володарку.
Так минуло кілька днів, і лисиця загордилося зовсім: почала вірити у власну велич. І ось одного ранку вона вирішила:
"Покличу-но я свою матір! Нехай побачить, до чого дійшла її донька – без чиєїсь допомоги стала королевою!"
Покликала вона тигра й звеліла:
– Біжи за дев’ять гір і дев’ять рік. Там, біля джерела, знайдеш нору, а в тій норі живе моя мати. Передай їй мій наказ – хай негайно з’явиться до двору!
Не посмів тигр перечити й рушив у далеку дорогу. Перестрибнув дев’ять гір, переплив дев’ять річок і нарешті дістався до тієї нори. Зазирнув усередину – а там звичайнісінька лисиця!
Тигр аж здригнувся:
"Так от хто мати нашої "королеви"! Виходить, і вона сама – звичайна лисиця!"
Не кажучи ні слова, він помчав назад. На вершині останньої гори зупинився, глянув униз, на весь ліс, і заревів:
– Гей, звірі! Гоніть шахрайку! Наша "королева" – не хто інша, як лисиця! Я бачив її матір – така сама!
Звірі збентежилися: чи справді їхня володарка – брехуха? Як це довести?
І тоді тхір, якого лисиця найчастіше ганяла по службі, підступно мовив:
– Чув я, що лисиці добре плавають. Пропоную перевірити! Підемо всі до річки – хто допливе перший, той і справжній володар.
Погодилися всі. Підійшли до річки, тхора зробили суддею.
– Раз! Два! Три! – крикнув він. І звірі кинулися у воду.
Та не встигли вони проплисти й кількох метрів, як вода навколо лисиці почала темніти, каламутитися, мов димом. Зупинили змагання, витягли "королеву" на берег – і всі побачили: бірюзова фарба змилася, а перед ними стоїть звичайна руда лисиця!
Стояла вона посеред усіх, опустивши голову й підібгавши хвіст.
– Геть звідси, – суворо промовив старий слон. – Тобі не місце серед нас, шахрайко!
Підчепив її хоботом – та й пожбурив далеко, на інший берег річки.
Кажуть, відтоді лисиця більше ніколи не мріяла стати королевою, а коли йшла повз воду – завжди низько схиляла голову, щоб не бачити свого відображення.