Казка про Івана-царевича, жар-птицю і сірого вовка (російська казка)

***

Казка про Івана-царевича, жар-птицю і сірого вовка (російська казка) У якомусь царстві, в якомусь государствІ жив цар на ім'я Вислав Андронович. У нього було три сини-царевичі: перший – Дмитро-царевич, другий – Василь-царевич, а третій – Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад-такий багатий, що в жодному царстві кращого не було. У тому саду росли різні дорогі дерева, і була в царя одна яблуня любима, і на тій яблуні росли яблучка, та все золоті.

Занадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір'я золоте, а очі, як східний кришталь. Літала вона в той сад щоночі, сідала на любиму царя Вислава яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знов відлітала.

Цар Вислав Андронович дуже побивався за тією яблунею, бо з неї жар-птиця багато яблук позривала. От покликав він трьох своїх синів і сказав їм:

– Діти мої любі! Хто з вас може піймати в моєму саду жар-птицю? Хто зловить її живу, тому ще за життя мого віддам півцарства, а по смерті і все.

Тоді діти його, царевичі, загукали всі разом:

– Государ ти наш батечку, ваша царська величність! Ми з великою радістю постараємося піймати жар-птицю живу!

Першої ночі пішов у сад Дмитро-царевич і, сівши під ту яблуню, з якої жар-птиця яблучки зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук багато поклювала. На ранок цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царе-вича і спитав:

– Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?

Він батькові своєму відповідає:

– Ні, государю-батечку! Вона цю ніч не прилітала. Другої ночі пішов у сад підстерегти жар-птицю Василь-царевич.

Сів він під ту яблуню і, просидівши годин зо дві, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка клювала. На ранок цар Вислав покликав його до себе і питає:

– Що, сину мій любий, чи бачив ти жар-птицю?

– Государю-батечку! Не прилітала вона цю ніч.

Третьої ночі пішов у сад вартувати Іван-царевич і сів під ту яблуню; сидить він годину, другу, третю – раптом освітило весь сад так, наче багато вогнів засяяло: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала клювати яблучка;

Іван-царевич підкрався до неї так спритно, що схопив її за хвіст, проте не міг її втримати: жар-птиця вирвалась і полетіла, і залишилась у Івана-царевича в руці тільки одна пір'їна з хвоста," яку він міцно тримав.

На ранок, тільки встав цар Вислав, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому пір'їну жар-птиці. Цар Вислав дуже зрадів. що меншому його синові пощастило хоч одну пір'їну жар-птиці дістати. Ця пір'їна була така чудова та ясна, що в темній кімнаті вона так сяяла, ніби там горіло багато-багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір'їну в своєму кабінІ^Щ дуже беріг її. З того-часу жар-птиця не літала вже в сад.

Цар Вислав знову покликав до себе дітей своїх і сказав їм:

– Діти мої любі! їдьте, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу, а те, що я раніше обіцяв, звичайно, одержить той, хто жар-птицю мені привезе.

Дмитро і Василь-царевичі сердилися на меншого свого брата Івана-царевича за те, що йому пощастило висмикнути у жар-птиці з хвоста пір'їну. Поблагословив їх батько, і поїхали вони вдвох шукати жар-птицю. А Іван-царевич теж почав просити, щоа і його батько на те благословив.

Цар Вислав сказав йому:

– Сину мій коханий, чадо моє любе! Ти ще молодий і до важкого шляху незвичний, навіщо тобі з дому відлучатися? Адже брати твої поїхали. А як ще й ти від мене поїдеш, і ви всі троє довго не повернетеся? Що як помру я, коли вас не буде, хто тоді правитиме замість мене?

Та як не намагався цар Вислав втримати Івана-царевича, ніяк не міг не відпустити його. Іван-царевич узяв у батька благословення, вибрав собі коня і поїхав, – і їхав, сам не знаючи, куди їде.

Їдучи шляхом-дорогою, чи близько, чи далеко, чи низько, чи високо – швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, – нарешті приїхав він у чисте поле, на зелені луки. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний та холодний; хтк/ поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його мертвий;'а хто поїде ліворуч, той сам буде вбитий, а кінь його живий і здоровий залишиться».

Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, таку думку маючи: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам він живий залишиться, а згодом зможе дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий, третій – раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав:

– Ой ти, гей, молодий юначе, Іван-царевичу! Адже ти читав, – на стовпі написано, що кінь твій мертвий буде, так чого ж ти сюди їдеш?

Вовк, промовивши це, розірвав коня Івана-царевича надвоє і пішов собі геть.

Іван-царевич дуже зажурився за своїм конем, заплакав гірко і пішов пішки. Ішов він цілісінький день, стомився страшенно, тільки хотів сісти відпочити, як нагнав його раптом сірий вовк і сказав йому:

– Шкода мені тебе, Іване-царевичу, що ти, пішки йдучи, стомився, шкода мені й того, що розірвав я твого доброго коня. Гаразд! Сідай на мене, на сірого вовка, і скажи, куди тебе везти і навіщо.

Іван-царевич сказав сірому вовкові, куди йому їхати треба, і сірий вовк помчав з ним дужче за коня і через деякий час, саме вночі, привіз Івана-царевича до кам'яної стіни, не дуже високої, зупинився і сказав:

– Ну, Іване-царевичу, злізай з мене, з сірого вовка, і лізь через цю кам'яну стіну; тут за стіною сад, а в тому саду жар-птиця сидить у золотій клітці. Ти жар-птицю візьми, а золотої клітки не займай: .якщо клітку візьмеш, то тобі відтіль не вийти – зразу ж тебе піймають!

Іван-царевич переліз через кам'яну стіну в сад і побачив жар-птицю в золотій клітці. Дуже вона йому сподобалася. Вий-' няв він птицю з клітки і пішов назад, та потім подумав і сказав собі:

– Чому ж я взяв жар-птицю без клітки, куди я її посаджу?
Повернувся і тільки зняв золоту клітку – раптом залунали гуркіт та грім по всьому саду, бо до тієї золотої клітки струни були проведені.

Вартові відразу прокинулися, прибігли в сад, спіймали Івана-царевича з жар-птицею і повели до свого царя, якого звали Долматом.

Цар Долмат дуже розгнівався на Івана-царевича і закричав на нього сердито:

– Як не соромно тобі, мододий юначе, красти? Та хто ти такий і з якої землі, якого батька син і яким іменем тебе звати?

Іван-царевич йому мовив:

– Я з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич. Твоя жар-птиця занадилась до нас у сад літати щоночі і зривала з любимої батькової яблуні золоті яблучка, майже все дерево зіпсувала; для того послав мене мій батько, щоб відшукав я жар-птицю і йому привіз.

– Ой ти, молодий юначе, Іване-царевичу! – мовив цар Долмат. – Чи годиться так робити, як ти зробив? Ти б прийшов до мене, я б тобі жар-птицю з честю віддав; а тепер чи добре буде, як я розішлю по всіх країнах про тебе об'явити, як ти в моїй країні нечесно вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу! Якщо ти зробиш мені послугу – з'їздиш за тридев'ять земель, у тридеся те царство і дістанеш мені у царя Афрона коня золотогривого, то я тобі твою провину прощу і жар-птицю тобі з великою честю віддам; а якщо не прислужишся мені, то дам про тебе знати по всіх царствах, що ти злодій.

Іван-царевич пішов від царя Долмата дуже зажурений, обіцяючи йому дістати коня золотогривого.

Прийшов він до сірого вовка і розповів йому про все, що цар Долмат казав:

– Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, – мовив йому сірий вовк, – чому ти слова мого не послухався і взяв золоту клітку?

– Винний я перед тобою! – сказав вовкові Іван-царевич.

– Гаразд, хай буде так! – мовив сірий вовк. – Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе відвезу, куди тобі треба.

Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, і вовк побіг так швидко, як стріла, і біг він довго, чи коротко, нарешті прибіг у царство царя Афройа вночі. Прийшовши до білокам'яних царських стаєнь, сірий вовк Іванові-царевичу сказав:

– Іди, Іване-царевичу, в ці білокам'яні стайні (тепер вартові конюхи всі міцно сплять!) і бери коня золотогривого. Тільки там на стіні висить золота вуздечка, ти її не бери, бо погано тобі буде.

Іван-царевич ввійшов у білокам'яні стайні, взяв коня і пішов уже назад, та побачив на стіні золоту вуздечку і так спокусився, що зняв її з гвіздка, і тільки но, зняв, як раптом залунали грім і гуркіт по всіх стайнях, бо до тієї вуздечки були струни проведені. Вартові конюхи відразу прокинулися, прибігли, Івана-царевича спіймали і повели до царя Афрона. Цар Афрон почав його питати:

– Гей ти, молодий юначе, скажи мені, з якого ти царства, якого батька син, і яким тебе ім'ям звати?

На те відповідав йому Іван-царевич:

– Я сам з царства Вислава, син царя Вислава Андроновича, а звуть мене Іван-царевич.

– Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу! – сказав йому цар Афрон: хіба чесного рицаря це справа, що ти вчинив? Ти б прийшов до мене, я б тобі коня золотогривого з честю віддав. А тепер чи добре тобі буде, коли я розішлю по всіх країнах об'явити, як ти нечесно в моєму царстві вчинив? Проте, слухай, Іване-царевичу: якщо ти зробиш мені послугу, дістанеш мені королівну Олену Прекрасну, яку я давно і душею і серцем кохаю, а дістати не можу, то я тобі цю провину прощу і коня золотогривого з золотою вуздечкою чесно віддам. А якщо ти не прислужишся мені, то я дам знати про тебе по всіх землях, що ти злодій, і пропишу все, як ти в моєму царстві погано вчинив.

Тоді Іван-царевич пообіцяв, цареві Афрону дістати королівну Олену Прекрасну, а сам пішов з його палат і гірко заплакав. Прийшов до сірого вовка і розповів усе, що з ним трапилося.

– Гей ти, молодий юначе, Іване-царевичу, – мовив йому сірий вовк, – чому ти слова мого не'послухався і взяв золоту вуздечку?

– Винний я перед тобою, – сказав сірому вовкові Іван-царевич.

– Гаразд, хай буде так! – мовив сірий вовк.–Сідай на мене, на сірого вовка, я тебе одвезу, куди тобі треба.

Іван-царевич сів сірому вовкові на спину, а зовк побіг так швидко, як стріла, і біг він, як у казці мовиться, довго, чи коротко і, нарешті, прибіг у царство королівни Олени Прекрасної. Підійшовши до золотої огорожі, яка оточувала чудовий сад, вовк сказав Івану-царевичеві:

– Ну, Іване-царевичу, злазь тепер з мене, з сірого вовка, йди назад тією ж дорогою, якою ми сюди прибули, і чекай мене в чистому полі під зеленим дубом.

Іван-царевич пішов, куди йому було сказано.

А сірий вовк сів біля золотої огорожі і чекав, поки вийде прогулятися в сад королівна Олена Прекрасна. Надвечір, коли сонечко почало заходити, в повітрі повіяло прохолодою, королівна Олена Прекрасна пішла в сад прогулятися з своїми нянями та з придворними панянками. Коли вона увійшла в сад і підійшла до того місця, де сірий вовк сидів за огорожею, – він раптом перестрибнув через огорожу в сад і схопив королівну Олену Прекрасну, перестрибнув назад і побіг з нею що було духу. Прибіг у чисте поле під зелений дуб, де його Іван-царевич чекав, і сказав йому:

– Іване-царевичу, сідай швидше на мене, на сірого вовка.
Іван-царевич сів на нього, а сірий вовк помчав їх обох до царства царя Афрона. Няні і мамки і всі боярині придворні, які гуляли в саду з Прекрасною Оленою, побігли мерщій у палац. Зразу ж послали погоню, щоб догнати сірого вовка. Проте, скільки гінці не гналися, не змогли догнати вовка і ні з чим повернулися назад.

Іван-царевич, сидячи на сірому вовкові разом а прекрасною королівною Оленою, полюбив її від щирого серця, а вона – Івана-царевича; і коли сірий вовк прибіг у царство царя Афрона й Іванові-царевичу треба було відвести прекрасну королівну Олену в палац та віддати цареві, Іван-царевич дуже зажурився і почав гірко плакати.

Сірий вовк спитав його:

– Чого ти плачеш, Іване-царевичу?
На те йому Іван-царевич відповів:

– Друже мій, сірий вовче, як мені, доброму молодцеві, не плакати, не журитися! Я від щирого серця -покохав прекрасну королівну Олену, а тепер мушу віддати її цареві Афрону за коня золотогривого, а якщо я її не віддам, то цар Афрон збезчестить мене по всіх землях.

– Служив я тобі багато, Іване-царевичу, – сказав сірий вовк, – прислужуся і в цьому. Слухай, Іване-царевичу: я зроблюся прекрасною королівною Оленою, ти мене відведеш до царя Афрона, він мене прийме за справжню королівну. Візьмеш коня золотогривого, і коли сядеш на нього і від'їдеш далеко, тоді я попрошуся у царя Афрона в чисте поле погуляти. І як він мене відпустить з няньками та мамками та з усіма придворними бояринями, і буду я з ними в чистім полі, тоді ти мене згадай, – і я знову коло тебе буду.

Сірий вовк вимовив ці слова, ударився об сиру землю і зробився прекрасною королівною Оленою, так що ніяк і пізнати не можна було, що то не вона. Іван-царевич узяв сірого вовка, пішов у палац до царя Афрона, а прекрасній королівні Олені сказав чекати за містом. Коли Іван-царевич прийшов до царя Афрона з удаваною Оленою Прекрасною, то цар дуже зрадів. Він прийняв королівну, а коня золотогривого віддав Івану-царевичу. Іван-царевич сів на того коня, виїхав за місто, посадив з собою Олену Прекрасну і попрямував до царства Долмата.

А сірий вовк живе у царя Афрона день, другий і третій замість прекрасної королівни Олени, а на четвертий день прийшов до царя Афрона попроситися в чисте поле погуляти, щоб розвіяти журбу-печаль люту. Сказав так йому цар Афрон:

– Ах, прекрасна моя королівна Олено! Я для тебе все зроблю, відпущу тебе в чисте поле погуляти!

І наказав нянькам та мамкам та всім придворним бояриням з прекрасною королівною іти в чисте поле гуляти.

А Іван-царевич їхав шляхом-дорогою з Оленою Прекрасною, розмовляв з нею і забув спочатку про сірого вовка, та потім згадав саме в той час, як вовк гуляти пішов:

– Ах, де ж то мій сірий вовк?

Раптом – звідки не взявся – став він перед Іваном-царевичем і сказав йому:

– Сідай, Іване-царевичу, на мене, на сірого вовка, а прекрасна королівна нехай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в царство царя Долмата.

Їхали вони довго, чи коротко і, доїхавши до того царства, зр три версти від міста зупинилися. Іван-царевич почав просити сірого вовка:

– Слухай, друже мій, любий сірий вовче! Служив ти мені багато, прислужися востаннє. А послуга твоя буде ось яка: чи не можеш ти обернутися в коня золотогривого замість цього, бо з цим конем золотогривим мені розлучатися не хочеться.

Раптом сірий вовк ударився об сиру землю і став конем золотогривим. Іван-царевич. залишивши, прекрасну королівну Олену на зеленім моріжку, сів на сірого вовка і поїхав у палац до царя Долмата. Як побачив цар Долмат, що Іван-царевич їде на коні золотогривому, дуже зрадів, вийшов з палат своїх, зустрів царевича на широкому дворі, поцілував його в уста солодкі, взяв за праву руку і повів у палати білокам'яні.

Цар Долмат для такої радості наказав влаштувати бенкет, і вони сіли за столи дубові, за скатерті білі, пили, їли, розважалися і веселилися рівно два дні, а на третій день цар Долмат дав Іванові-царевичу жар-птицю з золотою кліткою.

Царевич узяв жар-птицю, пішов за місто, сів на коня золотогривого разом з прекрасною королівною Оленою і поїхав у свою рідну країну, в царство царя Вислава Андроновича. А цар Долмат надумав другого дня свого золотогривого коня об'їздити в чистому полі; велів його осідлати, потім сів на нього і поїхав у чисте поле; і тільки він розігнав коня, як кінь скинув з себе царя Долмата і, обернувшися знову в сірого вовка, побіг і догнав Івана-царевича.

– Іване-царевичу, – сказав він, – сідай на мене, на сірого вовка, а королівна Олена Прекрасна хай їде на коні золотогривому.

Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони далі.

Як тільки довіз сірий вовк Івана-царевича до того місця, де коня його розірвав, він зупинився і Сказав:

– Ну, Іване-царевичу, послужив я тобі досить вірою і правдою. Ось на цьому місці розірвав я твого коня надвоє, до цього місця і довіз тебе. Злазь з мене, з сірого вовка, – тепер є в тебе кінь золотогривий, так ти сідай на нього, їдь, куди тобі треба, а я тобі більше не слуга.

Сірий вовк вимовив ці слова і побіг собі геть, а Іван-царевич заплакав гірко за сірим вовком і поїхав далі з прекрасною королівною.

Довго, чи коротко їхав він з прекрасною королівною Оленою на коні золотогривому, та, не доїхавши до свого царства за двадцять верст, спинився, зліз з коня і разом з прекрасною королівною ліг відпочити від спеки під деревом; коня золотогривого прив'язав до того ж дерева, а клітку з жар-птицею поставив біля себе. Лежачи на м'якій траві і приязно розмовляючи, вони міцно поснули.

Саме в той час брати Івана-царевича, Дмитро й Василь-царевичі, об'їздивши різні землі і не знайшовши жар-птиці, поверталися у свою землю з порожніми руками. Ненароком наїхали вони на свого сонного брата Івана-царевича з прекрасною королівною Оленою. Побачивши на траві коня золотогривого і жар-птицю в золотій клітці, дуже цим спокусилися і вирішили брата свого Івана-царевича убити. Дмитро-царевич вийняв з піхов меч свій, заколов Івана-царевича і порубав його на дрібні шматки, потім розбудив прекрасну королівну Олену і почав її питати:

– Дівчина-краса, з якого ти царства і якого ти батька дочка, і як тебе на ймення звати?

Прекрасна королівна Олена, побачивши Івана-царевича мертвим, дуже злякалася, почала плакати гіркими сльозами і в сльозах говорила:

– Я королівна Олена Прекрасна, а дістав мене Іван-царевич, якого ви на злу смерть віддали. Були б ви чесні рицарі, коли б і виїхали з ним у чисте поле та живого перемогли, а то вбили сонного і тим яку собі похвалу матимете? Сонна людина, що мертва. Тоді Дмитро-царевич приклав свій меч до серця прекрасної королівни Олени і сказав їй:

– Слухай, Олено Прекрасна. Ти тепер у наших руках, ми і повеземо тебе до нашого батька царя Вислава Андроновича, і ти скажи йому, що ми і тебе дістали, і жар-птицю, і коня золотогривого. Якщо цього не скажеш, зараз тебе стратимо!

Прекрасна королівна Олена, злякавшися смерті, обіцяла їм і клялась усім дорогим, що казатиме так, як їй наказують. Тоді Дмитро-царевич з Василем-царевичем стали кидати жеребок, кому дістанеться прекрасна королівна Олена, а кому кінь золотогривий. І жеребок випав, що прекрасна королівна мусить належати Василю-царевичу, а кінь золотогривий – Дмитру-царевичу. Тоді Василь-царевич узяв прекрасну королівну Олену, посадив на свого доброго коня, а Дмитро-царевич сів на коня золотогривого і взяв жар-птицю, щоб віддати її батькові своєму царю Виславу Андроновичу, і рушили вони в путь.

Іван-царевич лежав мертвий на тому місці рівно тридцять днів. В той час набіг на нього сірий вовк і пізнав по духу Івана-царевича. Захотів допомогти йому – оживити, та не знав, як це зробити. Саме тоді побачив сірий вовк одного ворона і двох вороненят, що літали над трупом і хотіли спуститися на землю – наїстися м'яса Івана-царевича. Сірий вовк сховався за кущі, і тільки вороненята спустилися на землю та почали клювати тіло Івана-царевича, він вистрибнув зза кущів, схопив одне вороненя і хотів розірвати його надвоє.

Тоді ворон спустився на землю, сів віддалік од сірого вовка, і сказав йому:

– Гей, ти, сірий вовче! Не займай моєї малої дитини, адже вона тобі нічого не зробила.

– Слухай, Вороне Вороновичу, – мовив сірий вовк, – я твоєї дитини не займатиму і відпущу її живу й цілісіньку, коли ти мені зробиш послугу: полетиш за тридев'ять земель у тридесяте царство і принесеш мені мертвої і живої води.

На те Ворон Воронович сказав сірому вовкові:

– Я тобі це зроблю, тільки не займай мого сина.
Сказавши ці слова, ворон, полетів і швидко зник з очей.

На третій день ворон прилетів і приніс із собою дві скляночки: в одній була жива вода, а в другій – мертва, і віддав ці скляночки сірому вовкові. Сірий вовк узяв скляночки, розірвав вороненя надвоє і збризнув його мертвою водою, і те вороненя зрослося, оббризкав живою водою – вороненя стрепенулося й полетіло. Потім сірий вовк збризнув Івана-царевича мертвою водою – його тіло зрослося, збризнув живою водою – Іван-царевич устав і промовив:

– Ох, і довго ж я спав!

На те сказав йому сірий вовк:

– Так, Іване-царевичу, спати б тобі повік, коли б не я тебе ж брати твої порубали, а прекрасну королівну Олену, коня золотогривого і жар-птицю повезли з собою. Тепер поспішай у свою країну: брат твій Василь-царевич одружується сьогодні з твоєю нареченою, з прекрасною королівною Оленою. А щоб швидше туди тобі дістатися, сідай краще на мене, на сірого вовка, я тебе на собі донесу.

Іван-царевич сів на сірого вовка, вовк побіг з ним у царство царя Вислава Андроновича і, довго чи коротко, прибіг до міста.

Іван-царевич зліз із сірого вовка, пішов у палац і побачив там, що брат його Василь-царевич одружується з прекрасною королівною Оленою: повернувся з нею спід вінця і сидить за столом. Іван-царевич зайшов у палати, і тільки Олена Прекрасна побачила його, одразу вибігла зза столу, почала цілувати в уста! солодкі і закричала:

– Ось мій коханий наречений Іван-царевич, а не той лиходій, що за столом сидить.

Тоді цар Вислав Андронович устав з місця і почав Прекрасну Олену питати: що це все означає. Олена Прекрасна розповіла йому всю правду, що і як було: як Іван-царевич добув її, коня золотогривого і жар-птицю, як старші брати убили його сонного на смерть і як залякували її, Щоб вона казала, ніби все це вони дістали. Цар Вислав дуже розсердився на Дмитра й Ва-силя-царевичів і посадив їх у темницю. А Іван-царевич одружився з прекрасною королівною Оленою і почав з нею жити дружно, в любові,так, що одне без одного і хвилини пробути не могли.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)