А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася і покинула дівчинку в біді?
Ні! Не покинула.
Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота і потяг за двері. Звичайно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, як буде треба.
– Тс-с-с! – приклав Недоладько пальця до губ і пояснив:
– Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось, може, і придумаємо. От такий компот!
Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.
– Ходімо,– сказав Недоладько. – Треба рятувати Алю.
Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні грати перегороджали його на дві нерівні половини: у меншій сиділи засуджені, у більшій розклав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя.
Тут були різні сокири – маленькі, більші і дуже великі; з короткими і з довгими ручками, з вузькими і з широкими лезами, прямими і загнутими з боків. На гачку висіло вбрання ката - червоний ковпак з вирізами для очей.
Гвардійці замкнули за Алею залізні двері і мовчки всілися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.
Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.
«Дивно! – думала вона. – Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!»
її сумні думки перервали чиїсь кроки – то прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки і маленькі примружені очі.
Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі:
– Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я – королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько – раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб все йшло, як по маслу. Я люблю свою роботу. А у того, хто любить свою роботу,– все завжди проходить гладенько! Хи-хи!
Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло.
Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів:
–Хи-хи-хи! Не дивись на мене так, не дивись! Знаєш, хто я? Я друга людина у королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще я єдина людина у королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!
Та раптом він перестав реготати і жалібно сказав:
– А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш – така робота!
І він знову захихотів:
Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька! – і він підняв угору невеличку сокиру з коротким держаком.
Кат провів пальцем по її лезу і стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!» Витяг з кишені точило, присів на плаху і заходився біля роботи, наспівуючи:
– Всі чомусь мене обходять стороною.
І ніхто не привітається зі мною.
І ніхто мені руки не подає –
всі не люблять ремесло моє!
І чому,
чому такий я нещасливий?!
Я страшенно ж,
я страшенно жалісливий!
І коли когось я страчу –
усередині я плачу!.
Ну чому,
чому такий я жалісливий?
Нагостривши сокиру, він змахнув з ковпака невидиму порошинку і попрямував до дверей.
На порозі кат обернувся до Алі і сказав:
– Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи!