Аля розповіла Недопопелюшці, як опинилася у Недоладії.
– Але я не хочу лишатися тут, – продовжувала вона. – Я хочу додому. Тільки не знаю, як звідси вибратися. Проведи мене, будь ласка, до Недороля Десятого. Може, він допоможе мені, – попросила дівчинка.
Почула ці слова Недопопелюшка і враз спохмурніла.
– Спробуй, – задумливо мовила вона. – Хоч і не вірю, що наш Недороль зможе тобі чимось допомогти. Я проведу тебе до нього, хоч нас може спіймати Перший Недорадник! – рішуче додала вона.
– А що буде, якщо він тебе спіймає?
– Він накаже відрубати мені голову!
– Ой! – злякалася Аля.
Та Недопопелюшка дзвінко розсміялася.
– Не бійся, ми втечемо! – заспокоїла вона дівчинку.
– Тоді я пішов, – підвівся Недоладько. – Тільки хочу тебе попрохати, – звернувся він до Алі, – якщо дізнаєшся, як можна вибратися звідси, пообіцяй, будь ласка, що розкажеш і мені.
– Обіцяю! – сказала Аля.
– Ну то хай тобі щастить! Повертайся швидше до Недотелю!
Аля рушила до кімнати. Але Недопопелюшка схопила її за руку.
– Зачекай! Ти знаєш, як до Недороля звертатися?
– Здається, треба казати «ваша величність»? – невпевнено мовила Аля. – Принаймні так зверталися до королів у казках.
– Ваша величність – це до справжнього короля! А до нашого – «ваша недоречність»!
– А хіба він не справжній? – здивувалася дівчинка.
– А! – зневажливо відмахнулася Недопопелюшка. – Не король, а одна недоречність! Ну, ні пуху, ні пера тобі! – і вона залишила Алю саму.
Дівчинка навшпиньках наближалась до королівського ліжка, їй здалося, що вона чує тиху музику.
Раптом перед нею впала тонесенька смужка світла, що вибилася з щілини у запоні. Аля зазирнула в щілину, і перед її очима постала картина.