Жила собі стара жінка. Якось вона мила ноги – і раптом із її щиколотки вистрибнуло маленьке жабеня. Перелякана жінка відсахнулася, а тоді розсердилася:
– Ох, лихо моє! Замість дитини – жаба! Ще й із ноги вилізла! Що за ганьба!
І вже занесла руку, щоб убити нещасне створіння, та жабеня благально глянуло на неї своїми круглими очима і тоненько промовило:
– Не вбивай мене, добра бабусю. Я працюватиму день і ніч, і колись віддячу тобі за твою доброту.
Жінка вагалася, та серце її розтануло від того благання. Вона пожаліла бідолашне жабеня й лишила його жити.
Минали дні. Маленький зелений помічник сумлінно носив воду, збирав хмиз, варив їжу, прибирав у хаті. І справді віддячив сторицею своїй рятівниці: тепер бабуся могла тільки молитися, спати та їсти – жодної роботи на старості літ!
Одного ранку жабеня скромно сказало:
– Я багато для тебе зробив, бабусю, і тепер маю одне прохання.
– Яке ж? – здивувалася стара.
– Хочу одружитися на принцесі.
Жінка перехрестилася.
– Та ти що, безглуздий! Ти ж жаба! Хіба віддасть король свою доньку за тебе?
Та жабеня стояло на своєму – і рушило просто до королівського палацу.
Підійшло до воріт і заквакало:
– Ваша Величносте! Прошу, віддайте мені вашу доньку за дружину!
Почула те королева й розгнівалася:
– Геть звідси, потворо болотяна! Ніколи не віддам принцесу за жабу!
– Ну що ж, – спокійно сказало жабеня, – я піду.
Та тільки ступило лапкою на землю – як увесь палац затрусився, стіни захиталися, люстри загойдались!
Королева злякалася:
– Зупинись! Змилуйся! Я зроблю все, що ти попросиш!
– Віддай мені принцесу, – нагадав жабеня.
– Нізащо! – уперлася королева.
– Гаразд, – мовило жабеня, – тоді я плакатиму.
– Плач, скільки заманеться, – насмішкувато кинула вона.
І жабеня заплакало. Плакало так гірко, що з його сліз утворилася повінь – палац затопило по вікна!
Злякалася королева, благала зупинитися і пообіцяла віддати принцесу. І щойно промовила слово – усі води щезли, наче й не було їх ніколи. Та обіцянку свою королева знову не стримала.
Тоді жабеня мовило:
– Якщо не віддаси мені принцесу, я засміюся. Але це буде не звичайний сміх...
– Хоч трісни від сміху, – крикнула королева, – а доньку все одно не отримаєш!
І тоді жабеня засміялося – коротко, голосно, так, що палац розколовся навпіл!
Король із королевою впали на коліна й благали милості. Вони поклялися віддати принцесу за жабеня, і цього разу змушені були дотримати слова.
Так жабеня повело свою наречену до дому старої. Підстрибуючи від радості, воно кликнуло:
– Відчини, бабусю, я повернувся!
– Пролізь у шпаринку, – відказала вона зсередини.
– Я-то пролізу, а от як бути з принцесою?
Жінка відчинила двері – і мало не зомліла, побачивши, що її жабеня справді привело принцесу!
Коли вона спитала, як йому вдалося вмовити королівських батьків, той зніяковіло відповів:
– Довелося довго просити... Але, знаєш, я такий гарний, що король із королевою нарешті здалися.
З того часу жабеня жило з принцесою й старою жінкою. Працювало, як і раніше: носило воду, готувало їжу, дбало про дружину й господиню. У хаті панував спокій і радість. Усі були щасливі.
Та якось жабеня пішло до річки по воду, і з неба спустився яструб – схопив його кігтями та злетів високо-високо.
– Рятуйте! – кричало жабеня.
Та стара й принцеса могли тільки дивитися в небо та плакати.
А в небі жабеня прошепотіло собі:
– Як добре буде, якщо він сяде у тій траві – там живе мій батько!
Почув це яструб, злякався – і полетів далі.
Тоді жабеня прошепотіло ще тихіше:
– Якби він опустився на дах того дому – там живе мій дядько, я давно його не бачив...
Яструб знову перелякався, що "дядько" прийде на поміч, і полетів ще вище, шукаючи безпечне місце.
А жабеня хитро сказало:
– Як сумно буде, якщо він вирішить з’їсти мене біля річки – я не встигну попрощатися зі своїми родичами.
І яструб, мов навмисне, спустився саме до річки. Сів, розкрив крила, зібрався відпочити.
– Дозволь мені сказати тобі добру пораду, – мовило жабеня. – Моя шкіра тверда, як камінь. Поки я чекатиму тебе осторонь, піди й наточи собі дзьоба та кігті об камінь.
Яструб подумав: "Справді, мудра порада!" – і пішов точити дзьоб.
А жабеня – стриб! – просто у воду! Перепливло річку, через ліси й долини повернулося додому – до своєї доброї старої та коханої дружини.
І з того часу вони жили ще щасливіше, бо знали: навіть маленьке жабеня може виявитися наймудрішим у світі.