Як коза вовка провчила (лужицька казка)


Як коза вовка провчилаУ давні часи порося, гуска, коза та вовк були добрими друзями. Якось надумали вони побудувати кожен собі хатинку.

Поросятко вирило ямку, вимостило її сіном і вляглося. Гуска зібрала гіллячок, наскубла з себе пір’ячка та зліпила з них гніздечко. Коза – найсумлінніша з усіх – назбирала в лісі каміння й дерева та й побудувала високий міцний будинок. А вовк був дуже ледачий і нічого не хотів робити. «Краще у друзів поживу, навіщо ж самому працювати!», – думав сіроманець.

Закінчилося літо, й настала холодна, дощова осінь. Друзі сиділи у своїх домівках і тільки вовк не мав даху над головою. Вирішив тоді ледацюга піти пожити до поросятка.

– Друже, пусти мене в хатинку, – просить замерзлий бідолаха.

– Ні, – відмовляє порося, – треба було не байдикувати, а працювати.

Розсердився вовк і почав у хатку пробиратися. Ліз-ліз і розвалив, та так, що сам ледве врятувався. А господаря тим часом і слід простиг. Доки сіроманець вилазив з-під земляного обвалу, поросятко прибігло до гусочки та й проситься:

– Подруго, мою хатку вовк розвалив! Пусти до себе!

– Ой, лишенько! – злякалася гуска. – Ну добре, заходь.

Сидять обидва у гніздечку, аж раптом вовк прибігає – геть розлючений!

– Пустіть мене хутчій, – кричить, – а то знищу хатку й вам самим не буде де подітися!

– Забирайся звідси! – розгнівалася гуска.

Тоді вовк так стукнув лапою, що гніздечко зовсім розвалилося. Злякалися друзі та ледве встигли втекти від сердитого хижака. Побігли друзі до кози просити допомоги.

– Кізонько, люба, допоможи вовка провчити. Цей негідник розвалив наші домівки, а тепер ще й женеться слідом!

– Чому ж ні, заходьте, – пробекала рогата.

Щойно троє друзів опинилися в затишному будинку, як вовк тут як тут прибіг. Просився сіроманець, погрожував, але так і не зміг ні всередину пробратись, ані розвалити хатину – надто міцною та виявилася. Так, скрегочучи зубами від люті, просидів бідолаха аж до вечора.

А кмітлива коза відчинила віконце й говорить:

– Вовчику-братику, влаштуємо змагання: візьмемо по тарілці й закинемо їх якнайдалі в небо. Чия миска зачепиться за хмару, той і виграє та й житиме в хатині.

Вовк погодився, бо вважав себе найсильнішим у лісі.

Тож узяв сіроманець найбільшу тарілку, підкинув, та злетіла в повітря, а потім із гуркотом упала вовкові на голову, що аж каганці в очах засвітилися. Хитра ж коза взяла біленьке блюдце та жбурнула його в кущі, і саме тієї миті на небі зійшов місяць.

– Ось бачиш, – промовила рогата показуючи на небесне світило, – я перемогла! Моя миска зачепилася на небі й навіть не думає падати!

Нічого сіромасі не залишалося, як поплентатися геть. Із тих часів вовки більше не товаришують із поросятами, гусочками, а особливо – з козами.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)