Осінь приходить тихо – шелестить листям, сипле каштанами, малює на деревах золото. Вона ніби добра господиня: усе зібрала, усе порахувала, усе склала до комори. У її подиху – спокій після літньої метушні, а в її очах – лагідна мудрість природи. Народ здавна любив цю пору й складав про неї прислів’я – теплі, дотепні, іноді сумні, але завжди правдиві.
- Весна багата на квітки, а осінь – на сніпки.
- Осінь збирає, а весна з'їдає.
- Восени багач, а навесні прохач.
- Восени і в горобця є питво.
- Восени й горобець багатий.
- Осінь усьому рахунок веде.
- Як вересніє, то дощик сіє.
- Восени ложка води, а цебер грязі.
- Восени день блисне, а три кисне.
- Осінь на рябому коні їздить.
- Жовтень ходить по краю та виганяє птиць із гаю.
- Плаче жовтень холодними сльозами.
- У листопаді зима з осінню бореться.
- Як листопад дерев не обтрусить, довга зима бути мусить.
- Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат.
Осінь – як казка з золотими сторінками. Вона вчить не сумувати за літом, а радіти тому, що маємо: стиглим яблукам, теплим шарфам і вечорам біля вікна. Її прислів’я ніби шепочуть дітям: усе має свій час – і дощ, і сонце, і сніг. А якщо слухати уважно, то серед шелесту листя можна почути сам голос мудрої осені, що лагідно усміхається й кличе до нових відкриттів.