Якось двоє бідних Лісорубів поверталися додому, продираючись через великий сосновий ліс. Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою вкривав землю й гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи, ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева. Був такий холод, що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.
– Брр! – прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібравши хвоста. – Жахлива погода! Не розумію, куди тільки уряд дивиться.
– Віть-віть-віть! – прощебетали зелені Коноплянки. – Наша старенька Земля вмерла, і її одягли в білий саван.
А двоє Лісорубів усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев’янілі пальці та шурхаючи своїми здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й гладенькому льоду замерзлого болота, і в’язки хмизу повипадали з їхніх рук і порозсипалися, тож їм довелося знову складати і зв’язувати їх; а ще раз їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах.
Але вони помолилися Святому Мартінові, під чиїм заступництвом перебувають усі мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і зрештою вийшли на узлісся і звідти побачили внизу долину й вогні рідного села. Вони дуже зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер срібною квіткою, а Місяць – квіткою золотою.
Але, посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні, і один з них сказав другому:
– І чого це ми так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою. Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас порозривали.
– То правда, – відповів його товариш. – Одним дано багато, а іншим майже нічого. Несправедливість панує у світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє щедрою рукою.
Але поки вони отак нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна, надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вона ковзнула небосхилом поміж іншими зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять кроків від них.
– Ого! То неабиякий шмат золота, треба його знайти! – разом вигукнули вони й кинулися до того місця: так захотілося їм золота.
Та один з них біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз. І що ж він побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг, нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плащ із золотої тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали розгортати плащ, щоб поділитися золотом.
Та ба! У складках плаща вони не знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале дитинча, яке лежало і спало.
І тоді один Лісоруб сказав другому:
– Оце такий кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе щастя бідному дитина? Покиньмо її краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати в них кусень хліба від рота, щоб дати чужому.
Але товариш його відповів:
– Ні, то було б лихе діло – залишити дитину, щоб вона замерзла тут на снігу, і хоч я бідар, як і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горшках порожньо, я все ж візьму його до себе – якось виглядимо удвох з дружиною. І він обережно взяв дитинча на руки, вкутав його у плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з такої його дурості та м’якосердя.
А коли вони дійшли до села, товариш сказав йому:
– Ти взяв собі дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.
Але той відповів:
– Ні, не дам, бо цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини. – І, побажавши йому доброго здоров'я, підійшов до своєї хати й постукав у двері.
Коли дружина відчинила двері й побачила, що це її чоловік вернувся живий-здоровий, вона обняла його, поцілувала, допомогла зняти з плечей важку в'язку хмизу, обмела йому сніг з чобіт і запросила до хати.
Але він сказав їй:
– Я знайшов щось у лісі і приніс тобі, щоб ти подбала про нього, – і не переступив порога.
– Що ж це таке? – вигукнула дружина. – Покажи хутчій, бо хата в нас гола, і нам стільки всього треба.
І тоді він розгорнув плащ і показав їй дитинча, що спало.
– Ох, чоловіче добрий! – промимрила вона. – Та хіба в нас своїх дітей мало, що ти надумав принести до хати ще й підкидька? А може, воно принесе нам нещастя? Та й як же нам виглядіти його? – і вона дуже розгнівалася на чоловіка.
– Ні, ти послухай, це ж не звичайне дитя, а Дитя-зірка, – заперечив чоловік і розповів дружині дивну історію про те, як він знайшов дитину.
Але це її не заспокоїло і вона стала глузувати з чоловіка, лаяти його й кричати:
– Своїм дітям он не вистачає хліба, а ти хочеш годувати ще й чуже? А хто потурбується за нас? Хто нас нагодує?
– Ну, жінко, та бог навіть за горобців турбується і дає їм харч, – відповів чоловік.
– А мало їх гине взимку з голоду? – спитала дружина. – Чи, може, зараз не зима?
І чоловік нічого не відповів, але й не переступив порога.
А тут із лісу потяг пекучий вітер і залетів крізь відчинені двері до хати; дружина здригнулась і сказала чоловікові:
– Може, ти зачиниш двері? Вітер завіває аж у хату, і я вже змерзла.
– А хіба не вічний холод у тій хаті, де люди з кам'яними серцями? – запитав чоловік.
Але дружина не відповіла ні слова, тільки ближче підсунулась до вогнища.
Та через деякий час вона повернулась і глянула на чоловіка, і очі її були повні сліз. Тоді він швидко ввійшов до хати і поклав їй дитя на руки. А вона поцілувала його й поклала на ліжечко поруч із найменшою своєю дитиною.
А вранці наступного дня Лісоруб узяв дивовижний золотий плащ і заховав його у велику скриню, а дружина зняла з шиї дитини бурштинове намисто і теж поклала в скриню.
Отож Дитя-зірка росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісоруба, їло і пило з ними за одним столом і гралося разом з ними. I з року в рік хлопчик гарнішав і гарнішав, а жителі села тільки дивувалися його красі, тому що всі вони були смуглолиці й чорняві, а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене із слонової кістки, і золоті кучері – як пелюстки нарциса, і губи – як пелюстки червоної троянди, і очі – як фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він стрункий, немов квітка в полі, де не ступала нога косаря.
Проте ця врода обернулася йому на шкоду, бо виростав він гордий, себелюбний і жорстокий. Дітьми Лісоруба і всіма іншими сільськими дітьми він гордував, бо ж вони, мовляв, низького походження, а він – шляхетного роду, адже походить від Зірки. І він попихав дітьми й називав їх своїми слугами.
Він не тільки не мав співчуття до нужденних, сліпих, калік і всіх скривджених долею, а ще й кидав у них камінцями та проганяв на шлях, накрикував, щоб вони йшли просити хліба десь в інше місце, і жоден жебрак, крім хіба найвідчайдушнішого, не наважувався вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю казковою вродою і насміхався й глузував з нещасних та безпомічних.
Себе ж любив, і часто влітку, коли стояли тихі сонячні дні, він лежав у священиковому садку біля кринички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.
Не раз, було, Лісоруб із дружиною дорікали йому, кажучи:
– Ми ж не вчинили з тобою так, як ти чиниш із тими, що зосталися на світі, мов билинка в полі, і ні до кого їм прихилитись. І чому ти такий жорстокий з тими, що потребують співчуття?
Та Хлопчик-зірка не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову біг до своїх ровесників і верховодив ними. А ті в усьому слухались його, бо він був гарний, прудконогий, умів танцювати, співати й грати на сопілці. І хоч би куди вів їх Хлопчик-зірка, вони стрімголов бігли за ним, і хоч би що наказував робити, вони все покірливо робили. І коли він виколював кротові очі гострим шпичаком з очерету, вони реготали, а коли жбурляв камінцями у прокаженого, вони реготали теж. Так він верховодив ними в усьому, і вони стали такі ж немилосердні, як і він.
І от якось проходила селом одна бідна жебрачка. Її одіж була саме лахміття, а з босих ніг, зранених об гостре каміння шляху, сочилася кров; жаль було дивитися на ту страдницю. Натомившись, вона сіла під каштаном перепочити.
Та її побачив Хлопчик-зірка і сказав своїм товаришам:
– Гляньте! Он під гарним зеленим каштаном сидить брудна старчиха. Ходімо проженемо її звідти, бо вона така відразлива, що на неї гидко дивитися.
І він підійшов до жебрачки ближче і став кидати в неї камінцями та насміхатися, і вона з жахом дивилася на нього і не могла відвести погляду.
І коли це побачив Лісоруб, що обтісував колоди на току неподалік, то підбіг і став дорікати йому такими словами:
– У тебе й справді кам’яне серце, і не маєш ти милосердя, бо що поганого заподіяла тобі ця сердешна жінка, що ти знущаєшся з неї?
А Хлопчик-зірка весь спаленів від гніву, тупнув ногою і сказав:
– А хто ти такий, щоб питати мене, чого я так роблю? Я тобі не син і не повинен коритися тобі.
– То правда, що не син, – відповів Лісоруб, – але ж я тебе пожалів, коли знайшов у лісі.
Коли старчиха почула ці слова, вона тільки скрикнула і зразу зомліла. Тоді Лісоруб підняв її і відніс до своєї хати, а його дружина почала клопотатися коло неї.
І коли та жінка опритомніла, вони подали їй їсти й пити і просили її заспокоїтися.
Проте жінка не схотіла ні їсти, ні пити, а тільки спитала Лісоруба:
– Чи правду ти сказав, що знайшов цього хлопця в лісі? І відтоді минуло десять років, чи не так?
– Так, я знайшов його в лісі, і це справді було десять років тому.
– А які речі були при ньому тоді, як ти його знайшов? – вигукнула жінка. – Чи не було в нього часом на шиї бурштинового намиста? І чи не був він закутаний у золотий плащ із вигаптуваними по ньому зірками?
– Саме так, – відповів Лісоруб. І він витяг плащ та бурштинове намисто зі скрині, де вони лежали, й показав їх жінці. І коли вона побачила ці речі, то заплакала з радощів і сказала:
– Це він, мій синочок, якого я загубила в лісі. Благаю вас, покличте його негайно, бо я обійшла весь світ, шукаючи його.
І Лісоруб з дружиною вийшли надвір, гукнули Хлопчика-зірку, й сказали йому:
– Іди до хати, там на тебе чекає твоя мати. І Хлопчик-зірка, сповнений великою радістю й подивом, убіг до хати. Та коли побачив ту, що чекала на нього в хаті, він презирливо зареготав і мовив:
– Ну, а де ж моя мати? Я тут не бачу нікого, крім цієї бридкої старчихи.
– Я – твоя мати, – відповіла йому жінка.
– Ти збожеволіла, як ти можеш казати таке! – гнівно вигукнув Хлопчик-зірка. – Ніякий я тобі не син, бо ти – бридка старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я більше не бачив твого бридкого обличчя!
– Не кажи так, адже ти й справді мій синочок, якого я народила в лісі! – вигукнула вона і, впавши на коліна, простягла до нього руки. – Грабіжники викрали тебе в мене й кинули в лісі на сніг, щоб ти замерз, – плачучи, промовляла вона. – Але я тебе зразу впізнала, щойно побачила тебе, і впізнала ті речі, що були тоді з тобою: золотий плащ та бурштинове намисто. І я благаю тебе: ходім зі мною, бо я, шукаючи тебе, обійшла весь світ. Ходім зі мною, мій сину, бо я потребую твоєї любові.
Та Хлопчик-зірка навіть не ворухнувся: він наглухо закрив своє серце, щоб її нарікання не проникли туди, і в тиші, що запала, чути було тільки, як схлипує бідна жінка.
Нарешті Хлопчик-зірка заговорив, і голос його звучав безжально й презирливо:
– Якщо це правда, що ти моя мати, – сказав він, – то краще б ти не приходила сюди й не ганьбила мене, адже я гадав, що моєю матір'ю була Зірка, а не якась старчиха, як ти кажеш мені. Тому забирайся звідси геть, щоб я тебе більш ніколи не бачив.
– Ой, синочку мій! – скрикнула жінка. – Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я ж стільки натерпілася мук, доки відшукала тебе!
– Нізащо, – відповів Хлопчик-зірка, – адже на тебе навіть бридко глянути, і я радніше поцілую гадюку чи жабу-ропуху, ніж тебе.
Тоді жінка встала і поплентала, обливаючись гіркими сльозами, до лісу, а Хлопчик-зірка, побачивши, що вона пішла, зрадів і побіг гратися зі своїми товаришами.
Та тієї ж миті, як ті побачили його, вони стали глузувати з нього, кажучи:
– Та ж ти бридкий, як ропуха, і відразливий, як гадюка! Тікай звідси геть, бо нам гидко гратися разом з такою потворою, як ти. – І вони прогнали його з садка.
Тоді Хлопчик-зірка задумався і промовив сам до себе:
– Що це вони кажуть? Ану піду я до кринички й погляну на себе у воду, і вона скаже мені, що я гарний.
І він пішов до кринички і глянув у воду, але що ж він побачив! Обличчям він став схожий на жабу, а тіло його вкрилось лускою, як у гадюки. І він кинувся обличчям у траву і заридав, а потім сказав собі:
– Це, певне, така мені кара за мій гріх. Адже я відмовився від рідної матері й прогнав її геть, я посоромився її і вчинив жорстоко з нею. Тепер я піду й шукатиму її по всьому світу і не знатиму спочинку доти, доки не знайду її.
І тут до нього підійшла найменша донька Лісорубова, і поклала йому руку на плече і мовила:
– Чи ж то найбільше горе – втратити свою вроду? Все одно залишайся з нами, і я ніколи не дражнитиму тебе.
А він їй відповів:
– Ні, я жорстоко повівся з моєю матір'ю і на покару за це мені послано це нещастя. Тому я мушу йти звідси і блукати по світу доти, доки знайду свою матір і виблагаю в неї пробачення.
І він схопився й побіг до лісу, гукаючи матір, щоб вернулась, але нізвідки не чув відповіді.
Цілий день він ходив і гукав по лісу, а коли зайшло сонце, ліг спати на купу листя, і всі пташки та звірі повтікали від нього, бо пам'ятали його жорстокість. І він спав один-однісінький, тільки ропуха збоку лупала на нього очима та гадюка повільно проповзла біля нього.
А вранці він прокинувся, зірвав кілька кислих ягід з дерева, з’їв їх і пішов далі безмежним лісом, умиваючись гіркими сльозами. І кого тільки зустрічав дорогою, всіх запитував, чи не бачили його матері. Він запитав Крота:
– Ти риєш нори під землею. Скажи мені, чи не бачив ти там моєї матері?
А Кріт йому відповів:
– Ти виколов мені очі. Як же я можу бачити?
Тоді він запитав у Коноплянки:
– Ти літаєш понад самими вершечками найвищих дерев і можеш бачити весь світ. Скажи, чи не бачила ти моєї матері?
А Коноплянка відповіла йому:
– Як же я можу літати, коли ти заради втіхи попідрізав мені крила?
І малу Білочку, що самотою жила у дуплі ялини, він спитав:
– Скажи, де моя матір?
А Білочка відповіла:
– Ти вбив мою матір. Шукаєш свою, щоб і її вбити?
І Xлопчик-зірка похилив голову, заплакав і став просити пробачення у всіх божих створінь та все йшов і йшов далі лісом, шукаючи тієї старчихи.
А на третій день, пройшовши весь ліс, він вибрів на узлісся і спустився в долину. І коли він проходив селами, діти дражнили його й кидали в нього камінцями, а селяни, боячись, щоб від нього не пішла на зерно яка зараза, не пускали його навіть до клуні ночувати, наказуючи наймитам гнати його геть, і не було жодної людини, яка б зглянулася на нього.
Не доводилося йому ні від кого чути й про бідну старчиху, свою матір, хоч блукав він по світу вже довгих три роки і не раз, бувало, йому ввижалося, ніби то вона пішла поперед нього битим шляхом, і він кидався доганяти й гукав її, до крові збиваючи свої босі ноги об гостре каміння. Але він ніколи не міг наздогнати її, а люди, які жили при шляху, казали йому, що їм ніколи не доводилося бачити таку чи схожу на неї жінку і ще й потішалися з його горя.
Отак три роки блукав він по світу і ніде ніколи не зустрів ні любові, ні доброзичливості, ані милосердя; весь світ повівся з ним так само жорстоко, як він чинив у дні своєї гордині.
І от одного разу надвечір підійшов до брами міста, що лежало на березі річки за міцним муром, і хоч він ледве волік натруджені ноги, а все ж вирішив зайти в місто.
Проте вояки, що стояли перед брамою на чатах, схрестили свої алебарди і грубо гукнули йому:
– Що тобі треба в нашому місті?
– Я шукаю свою матір, – відповів він, – і благаю вас: пустіть мене до міста, бо, може, вона саме тут.
Та вояки тільки взяли його на глузи, а один з них, трясучи чорною бородою, поставив перед ним свого щита й закричав:
– Слово честі, твоя мати не дуже зрадіє, коли побачить тебе, адже ти гидший від ропухи з болота чи від гадюки, що повзає в баговинні. Йди геть звідси! Геть же! Твоєї матері нема в нашому місті.
А другий, той, що тримав жовтого прапора в руці, запитав його:
– А хто твоя мати і чому ти розшукуєш її?
І він відповів:
– Моя мати так само, як і я, просить хліба, а я завдав їй страшної образи, тож благаю вас: пропустіть мене, щоб я міг випросити в неї пробачення, якщо вона живе в цьому місті.
Але вони не захотіли пропустити його і почали колоти своїми списами.
І коли він, плачучи, повернув назад до брами, підійшов чоловік в обладунку, прикрашеному золотими квітами, і в шоломі з крилатим левом замість гребеня і запитав у варти, хто це просив дозволу зайти до міста. І вони відповіли йому:
– То якийсь жебрак і син жебрачки, і ми його прогнали геть.
– І дарма, – засміявся той, – а ми продамо цю потвору в рабство, і ціна за нього буде така: вартість келиха солодкого вина.
А в цей час мимо йшов якийсь страшний і лихий з лиця дідуган, і, почувши ці слова, сказав:
– Я заплачу за нього цю ціну. – І, заплативши гроші, взяв Хлопчика-зірку за руку й повів його до міста.
Вони пройшли багато вулиць і підійшли, нарешті, до хвіртки в стіні, затіненій гранатовим деревом.
Дідуган торкнувся до хвіртки своїм яшмовим перснем, і хвіртка відчинилася, і вони спустилися по п'яти бронзових східцях до саду, де цвіли чорні маки й стояли зелені полив'яні глечики. Тут дідуган витяг із свого тюрбана мережаний шовковий шарф, зав'язав ним очі Хлопчикові-зірці й повів його кудись, підштовхуючи поперед себе.
А коли він зняв пов'язку з його очей, Хлопчик-зірка побачив, що опинився в підземній в'язниці, яка освітлювалася ліхтарем, почепленим на гаку.
І дідуган поклав перед ним на дощечці скибку цвілого хліба й сказав: «Їж», і поставив кухлик із солонуватою водою і сказав: «Пий».
І коли Хлопчик-зірка поїв і попив, дідуган вийшов, замкнувши за собою двері й закріпивши їх залізним ланцюгом.
А наступного ранку дідуган, що був насправді найпідступнішим із чаклунів Лівії і навчився свого мистецтва в іншого чаклуна, який жив на березі Нілу, увійшов до в'язниці, глянув похмуро на Хлопчика-зірку і сказав:
– У тім лісі, що неподалік від брами цього міста Гяурів, сховано три золоті монети: з білого золота, з жовтого золота і з червоного золота. Сьогодні ти мусиш принести мені монету з білого золота, а коли не принесеш, одержиш сто канчуків по спині. І поспішай якнайшвидше, а ввечері я чекатиму на тебе біля хвіртки мого саду. Гляди ж принеси біле золото, а то погано тобі буде, бо ти – мій раб і я заплатив за тебе ціну келиха солодкого вина.
І він знову запнув Хлопчикові-зірці очі мережаним шовковим шарфом і вивів його з будинку в сад, де росли чорні маки, і, примусивши піднятись на п'ять бронзових східців, відчинив хвіртку своїм яшмовим перснем і виштовхнув його на вулицю.
І Хлопчик-зірка вийшов з міста й підійшов до лісу, про який казав йому Чаклун.
А треба сказати, що віддалік цей ліс милував око – здавалося, що в ньому повно співучих пташок та запашних квітів, і Хлопчик-зірка з радістю зайшов у нього. Та мало втіхи зазнав він у тому лісі, бо хоч би де він ступив, скрізь перед ним уставали батоги шипшини з колючими шпичаками, і вогнем обпікала жалка кропива, і будяки кололи його своїми гострими, як кинджали, колючками, і Хлопчик-зірка набрався муки. До того ж він ніде не міг знайти монету з білого золота, про яку говорив йому Чаклун, хоч і шукав її від ранку до полудня і від полудня до заходу сонця. А коли стало заходити сонце, він повернув додому, вмиваючись гіркими слізьми, бо знав, яка на нього чекає кара.
Та коли він уже виходив на узлісся, з хащів до нього долинув крик – здавалося, хтось кличе на допомогу. Забувши про своє горе, він побіг на той крик і побачив мале Зайченя, що потрапило в пастку якогось мисливця.
І Хлопчик-зірка зглянувся на бідне Зайченя і звільнив його, промовивши до нього:
– Сам я всього-навсього раб, але тобі я подарую волю.
А Зайченя відповіло йому так:
– Ти й справді подарував мені волю, а от чим я тобі за це віддячу?
І Хлопчик-зірка сказав йому:
– Я шукаю монету з білого золота, але ніде не можу її знайти, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене дуже битиме.
– Іди за мною, – сказало йому Зайченя, – і я заведу тебе туди, куди тобі треба, бо я знаю, де захована ця монета і навіщо.
Тоді Хлопчик-зірка пішов за Зайченям і – о радість! В дуплі великого дуба побачив монету з білого золота, яку він шукав.
Сповнений безмежної радості, він схопив монету і сказав Зайченяті:
– За послугу, яку я тобі зробив, ти мені віддячив у багато разів більшою, і за мою добрість відплатив ти мені сторицею.
– Ні, – відповіло Зайченя, – як ти вчинив зі мною, так я вчинив з тобою, – і швидко поскакало геть, а Хлопчик-зірка пішов до міста.
Тепер слід сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий полотняний каптур і його очі палали в прорізах, мов жарини, і коли він помітив Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев'яну миску і задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:
– Дай мені монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується наді мною.
– Як жаль! – вигукнув Хлопчик-зірка. – У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.
Та прокажений благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з білого золота.
А коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, і впустив його в сад, і запитав його:
– Ти приніс монету з білого золота?
І Хлопчик-зірка відповів:
– Ні, не приніс.
Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав: «Їж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий» і знову кинув його в підземелля.
А вранці Чаклун прийшов і сказав:
– Якщо сьогодні ти не принесеш мені монети з жовтого золота, то навіки залишишся моїм рабом і одержиш триста канчуків по спині.
І пішов знову Хлопчик-зірка до лісу і цілісінький день шукав монету з жовтого золота, проте ніде не міг її знайти. А коли стало заходити сонце, він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього те саме Зайченя, яке Хлопчик-зірка визволив із пастки. І запитало його Зайченя:
– Чого ти плачеш? І що ти шукаєш у лісі?
І відповів йому Хлопчик-зірка:
– Я шукаю монету з жовтого золота, яка десь тут захована, і коли я її не знайду, мій господар поб'є мене, і я навіки зостанусь у нього в рабстві.
– Іди за мною, – сказало Зайченя і побігло лісом, аж доки прибігло до озерця. А на дні цього озерця лежала монета з жовтого золота.
– Як я тобі віддячу за це? – сказав Хлопчик-зірка. – Це ж удруге ти виручаєш мене з біди.
– Ну то й що, зате ти перший зглянувся на мене, – сказало Зайченя і швидко побігло геть.
А Хлопчик-зірка взяв монету з жовтого золота, поклав її в гаманець і хутко пішов назад до міста. Але прокажений знову побачив його, вибіг йому назустріч, упав на коліна й закричав:
– Дай мені монету, а то я помру з голоду.
І Хлопчик-зірка відповів йому:
– У мене в гаманці тільки одна монета з жовтого золота, і якщо я не принесу її моєму господарю, він поб'є мене і я зостанусь навіки у нього в рабстві.
Але прокажений так благав його, що Хлопчик-зірка пожалів його й віддав йому монету з жовтого золота.
А коли він підійшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, впустив його в сад і запитав:
– Ти приніс монету з жовтого золота?
І Хлопчик-зірка відповів:
– Ні, не приніс.
Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив його, і закував його в кайдани, і знову кинув до підземелля.
А наступного дня вранці Чаклун прийшов до нього і сказав:
– Якщо ти сьогодні принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе на волю, а якщо не принесеш, я тебе вб'ю.
І пішов Хлопчик-зірка до лісу, і цілісінький день шукав монету з червоного золота, проте ніде не міг її знайти. А надвечір він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього Зайченя.
І Зайченя сказало йому:
– Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері, що позад тебе. Тож не плач, а радій.
– Як же я тобі віддячу за це? – вигукнув Хлопчик-зірка. – Гай, гай! Це ти ж втретє виручаєш мене.
– Але ти перший зглянувся на мене, – відповіло йому Зайченя і швидко побігло собі геть.
А Хлопчик-зірка зайшов у печеру і в найдальшому кутку її побачив монету з червоного золота. Він поклав її у свій гаманець і вирушив хутчій до міста.
А прокажений, побачивши його, став посеред дороги і закричав, благаючи його:
– Віддай мені монету з червоного золота, а то я помру!
І Хлопчик-зірка знову пожалів його й віддав йому монету з червоного золота, сказавши:
– Твоя біда гірша, ніж моя.
Але серце його стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає.
Та диво дивне! Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і промовили:
– Який гарний наш володар!
А натовп городян ішов за ним слідом і гукав:
– Та нема за нього вродливішого в усьому світі!
Заплакав тоді Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:
– Це вони насміхаються з мене та потішаються з моєї жалюгідності.
Але навколо нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де стояв королівський палац.
І ворота палацу відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зірці поспішили священнослужителі та найбільші вельможі міста, і сказали, вклонившись йому низько:
– Ти наш володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.
А Хлопчик-зірка їм відповів:
– Я не королівський син, а син бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я вродливий, коли я знаю, що на мене гидко глянути?
Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:
– Чому мій повелитель не вірить, що він гарний?
І Хлопчик-зірка глянув у щит. І що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив.
А найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:
– Було давнє пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр і стане нашим королем, справедливим і милосердним.
Але Хлопчик зірка відповів їм:
– Я не гідний бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою, доки не знайду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені корону та скіпетр.
І по цих словах він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і – леле! Серед людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його матір'ю, а поруч неї стояв той самий прокажений, що сидів був перед міською брамою.
Крик радощів зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки, і, впавши перед нею навколішки, обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми.
Він низько схилив голову, аж до пилюки і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось розірветься з болю, промовив такі слова:
– Мати моя! Я зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє дитя...
Проте жебрачка не відповіла йому й слова.
І він простер руки до прокаженого й припав до його ніг, кажучи:
– Тричі виявляв я до тебе милосердя. Ублагай же мою матір заговорити до мене.
Але прокажений не відповів йому й слова.
І він знову заридав і сказав:
– Мати моя! Несила мені більше терпіти ці страждання. Даруй мені своє прощення і дозволь вернутися назад до лісу.
І жебрачка поклала руку йому на голову й промовила:
– Встань!
І прокажений поклав руку йому на голову й теж сказав:
– Встань!
I він піднявся, глянув і – о диво з див! Перед ним були Король і Королева. I Королева сказала йому:
– Ось твій батько, якого ти пожалів у біді.
А Король сказав:
– Ось твоя мати, чиї ноги ти омив своїми слізьми.
I вони обняли й поцілували його, і повели його в палац та вбрали в дорогі шати, і наділи йому корону на голову та дали в руки йому скіпетр, і став він правити містом, що стояло над річкою. I він був милосердний і справедливий до всіх. Він прогнав геть лихого Чаклуна, а Лісорубові та його дружині послав багато дорогих подарунків, а дітей його зробив вельможами.
Нікому не дозволяв він поводитися жорстоко з птахами й звірами і вчив усіх любові, добра та милосердя. Голодним він роздавав хліб, а голим – одіж, і в його державі панували мир і достатки.
