Недороль всівся на першу сходинку трону і підпер голову рукою.
– Що я можу вдіяти, коли в його руках уся моя гвардія! А всі придворні так його бояться, що навіть німіють, коли випадково зіткнуться з ним у коридорі.
– Як німіють? Назовсім?
– А то ж як! Подивишся – ніби придворний як придворний. І говорить, і сміється. А насправді він давно вже німий! Тому й доводиться тремтіти за свою корону, бо я можу її втратити разом з головою, – продовжував Недороль.
І він погладив себе по лисині, ніби переконуючись, що його голова ще на плечах.
– А чому ви не виженете його зі свого королівства?
– Аби ж то я знав, як це зробити! Країна ж зачарована. Дорогу звідси знає тільки карлик Недочеревик, що стягує сюди увесь оцей мотлох.
Тут Недороль затнувся, бо згадав, що й сам знаходиться в цій країні.
– Але я не мотлох! Я король! У мене тільки корона зламана. Бо Вовці з другого класу доручили полагодити її, я мав виступати у шкільному ляльковому театрі в казці «Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю, яке». А він, ледацюга, засунув мене разом з короною у темний куток майстерні. Вистава зірвалася, а мене притяг сюди Недочеревик, бодай він провалився на місці!
Недороль сердито засопів.
– Спочатку він стягував сюди тільки недороблені справи. Потім цю країну зліпив, а тепер і за людей взявся.
– А з чого він її зліпив, ваша недоречність? – спитала Аля.
– Як з чого? З того, що люди не цінують, викидають! От, приміром, будується дім. Скільки битого скла, битої цегли, поламалих дощок залишається! Він усе це підбирає. Або трапилася пожежа – згорів ліс. Недочеревик тут як тут – щось пошепоче, і цей ліс уже в Недоладії. Річка висохла, ставок змілів... Люди гадають – куди вони зникли?! А вони вже тутечки!
– І з того, що ми губимо або викидаємо, він збудував отакі величезну країну? – вражено прошепотіла Аля. І згадала, як вона разом з татом після ремонту квартири винесла на смітник ціленькі кахлі, вапно і навіть невеликий рулончик лінолеуму.
– Пхе! Величезна! Він і досі будує її! – вигукнув Недороль, – I будуватиме, аж поки люди не навчаться хазяйнувати. Ось і зараз гасає по світу, як навіжений, і підбирає гожі шматки.
– А навіщо йому така країна, з недоробленого?
– Бо йому самому теж дечого не вистачає!
– Чого?
– Душі! От він і придумав собі таку країну, в якій у кожного чогось не вистачає! Серед таких людей і його вада стає менш помітною!
– А що це таке – душа?
– Гм-гм, – зам’явся Недороль, – я не скажу тобі точно, достеменно знаю, що це навіть гірше, ніж бути без голови.
Аля зрозуміла, що Недороль не допоможе їй вибратися з Недоладії, бо й сам він не знає дороги звідси.
– Скоро знову на трон, – зітхнув Недороль. Але тут він помітив Алине засмучене обличчя.
– Чому ти така сумна? – стурбовано запитав він.
І раптом сплеснув руками:
– Ой, ти, мабуть, страшенно голодна! Ти ж цілу ніч нічого їла! – він схопив Алю за руку, примовляючи: – Ходімо, ходімо, у мене дещо є в спальні!
Недороль так поспішав, що плутався у довгій нічній сороці. Він наступав на поділ і раз по раз падав. Аля, ледве стримуючи сміх, щоразу підводила його. Та не встигав він ступити двох кроків, як знову простягався на підлозі. Нарешті вони добралися до ліжка. Недороль почав щось шукати в подушках.
– Є! – задоволено мовив він і витяг з-під подушки вузлик.
Побачивши, що Аля посміхається, зніяковіло пояснив:
– Розумієш, коли мені дуже самотньо, я лускаю горішки ліщинові. Тоді мені стає легше.
«Спробую й собі, коли повернуся додому», – подумала Аля.
Бо згадала, як буває сумно, коли тато з мамою десь підуть, і вона залишається на цілий вечір сама.