– Як довго тебе не було! – вигукнув Недоладько. – Я вже почав турбуватись.
– Я теж! – обізвався Недоштанько, виходячи з темряви ще з декількома недоладянами.
– А це ще хто? – спитала Аля.
– Хто, хто... – буркнув Недоштанько. – Це мої друзі. Вони прийшли виручати тебе.
І тут з гурту виступила дивна чотирикутна бабуся. Голова її була обмотана великою квітчастою хусткою, кінчики якої, зав’язані вузликом над чолом, стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. У кожній руці бабуся тримала по великій картатій носовій хустинці.
Час від часу старенька витирала ними червоного і розпухлого носа. Бідолашна бабуся без угаву кашляла, чхала, кректала і охала.
– Кахи-кахи, – почала вона. – Мене звати Недокватирка, а-ап-чхи! Ой, лишенько! Ми дізналися, що в місті з’явилася дівчинка, – о-ох, мій бідний поперек!.. – яка вміє доводити справу до кінця... – Бабуся голосно висякалася.
– Я не знаю,– знітилася Аля. – У мене тільки раз вийшло. Але скажіть, будь-ласка, де ви так могли застудитися?
– О-ох, це довга історія, – зайшлася кашлем бабуся.
І вона розповіла Алі, як одного разу тато попросив сина закрутити гвинтика на кватирці. А саме в цей час у дворі мав розпочатися футбольний матч. А хлопчик був капітаном команди. А яка ж гра без Капітана? Хлопець недокрутив гвинтика і гайнув у двір.
– І ось я тут. А через цей протяг у мене постійний нежить, кашель, бронхіт, радикуліт і немає жодної кісточки, яка б не боліла,– закінчила бабуся сумну оповідь.
– І все через отой недокручений гвинтик? – запитала Аля.
– Через нього! – підтвердила Недокватирка.
– Чому ж ви його досі не закрутите? – обурилася дівчинка.
– Ми не вміємо! Кахи-кахи. Ми тому й прийшли... Може, ти нас навчиш?
– Зачекайте хвильку! – Аля знову кинулась до буди. Добігши, вона зайшла усередину і голосно проказала:
– Викрутку! – і в ту ж мить у неї в руці з’явилася невеличка викрутка.
Повернувшись, дівчинка рішуче взялася до роботи. Спочатку викрутка не слухалась її, а капосний гвинтик весь час вивертався. Але ось останній оберт – і Аля полегшено зітхнула. На серці стало радісно, як тоді, коли вона пришила крильце бабці.
Тої ж миті бабуся Недокватирка перестала кашляти. Не тямлячи себе від радості, вона обмацувала поперек, ноги і примовляла:
– Ой! Не болить! Ніде не болить! І ніде не крутить! І не стріляє! – і вона кинулася цілувати Алю.
Усі вирушили до Недотелю. Там вони розсілися за довгим дерев’яним столом. Аби їх ніхто не потурбував, Недоштанько повісив на дверях табличку «Зачинено на переоблік». І Аля почала розповідь.
– А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Тільки повернусь додому, одразу домалюю йому голову, і він зникне назавжди!
– От так компот! – радо вигукнув Недоладько. – Невже це можливо?!
– Ще й як можливо! – запевнила його Аля. – А тепер нам треба знайти годинникаря, який би полагодив хвилинну стрілку на годиннику королівського замку!
– Я знаю такого, – обізвалася Недокватирка. – Його звати Недождень. Він живе у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Але чи зможе він полагодити?
– А чому не зможе?
– Та він уже, напевно, забув, як це робиться! А ще боятиметься, що його вистежать шпигуни і донесуть Першому Недораднику. А той накаже відрубати Недожденю голову!
– За що?
– За те, що він взявся довести діло до кінця!
– Шпигуни стежать за нами всіма!
– І доносять Недораднику!
– Тоді гвардійці хапають...
– І відрубують голову... – перебиваючи один одного, загомоніли всі разом.
– Що ж робити? – засмутилася Аля.
– Нічого, не сумуй, щось придумаємо! – підбадьорив її Недоладько. – Спочатку проберемося до замку і умовимо годинникаря полагодити годинника.