Недоладько привів Алю на пустир.
– Я чекатиму тебе тут, – показав він на високі будяки, – аж поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!
– Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! – і Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, самотньо стояв на пустирі. Дівчинка двічі обійшла його. Та не знайшла навіть дірочки, аби можна було хоч зазирнути усередину. В розпачі присіла вона на камінь біля стіни.
– Якби тут з’явилися ось такі маленькі дверцята, щоб я могла в них пролізти, – сказала Аля і легенько провела пальцем по стіні.
І раптом там, де вона провела пальцем, справді з’явилися дверцята. Аля натисла ручку – й вони відчинилися.
Перед очима був довгий коридор з високими вікнами. Через вікно Аля побачила чудовий сад і велику-велику клумбу.
Дівчинка рушила коридором. З обох його сторін було багато дверей. Кожного разу, взявшись за ручку дверей, Аля переконувалась, що всі вони були замкнені. Тоді дівчинка звернула в один з бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не було видно.
Вона вже геть знесилилась і сіла на стілець, що невідомо звідки взявся у коридорі.
«Дивно, – подумала вона, – я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!» І раптом в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала – і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти – і стілець з’явився.
– Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? – голосно промовила Аля. їй дуже захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, у руці була порція пломбіру на паличці. Аля рушила далі, смакуючи недоладянське морозиво, проминула декілька дверей і враз зупинилася.
– А якщо я попрошу перенести мене додому?! – вигукнула вона. – Оце буде здорово!
Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його останні слова і уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.
– Ні, ні! – захвилювалась Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. – Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії, – і почула в себе за спиною легенький шелех на підлозі. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію про перенесення дива у чарівний книзі».
– Піду шукати чарівну книгу, – мовила Аля і поспішила далі.
Тут вона завважила, що береться за четверте морозиво. «Ну, ще одне – і все!» – дала вона собі слово.
Дівчинка сама незчулася, як опинилася перед дверима. Вони були замкнені.
– От якби мені ключ, – проказала вона, і враз дзенькнуло. Аля побачила під ногами ключ, підняла його і спробувала відімкнути двері. Замок тихо клацнув, і вона опинилася в темряві. Двері тихо зачинилися за нею.
– Я пропала! – похолола дівчинка. – Це пастка!
Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, що так нагадували розрізані навпіл кружальця лимона.
Аля присіла навпочіпки, заглянула у найближче віконце і побачила невеличку затишну кімнатку.
У каміні палахкотіли дрова. Ой-ой! Аля навіть не повірила своїм очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові у нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика.
Тепер Аля знала, що звати його – карлик Недочеревик.