Жив собі колись старий король. І була в нього донька – гарна, мов весняний день, розумна, мов сама мудрість. Слава про її вроду й кмітливість розійшлася по всіх землях, аж за тридев’яті моря.
І ось надумав батько віддати дочку заміж. Та скільки не вмовляв – дарма.
– Не піду я заміж, – уперто відповідала вона, – і край.
Довго вмовляв її старий, аж нарешті королівна погодилася, але з умовою:
– Вийду заміж лише за того, хто загадає мені загадку, якої я не зможу відгадати. Але якщо відгадаю – тому голову з плеч!
Король подумав:
"Ну що ж, хоч і розумна, а все ж дівчина. Знайдеться, мабуть, якийсь чоловік і мудріший за неї!"
І звелів оголосити по всіх країнах: хай приходять женихи й випробовують долю. З’їхалися вони звідусіль – знатні й незнатні, багаті й убогі. Та ніхто не зміг загадати загадки-не-розгадки. І всім, кого спіткала невдача, кат відрубав голови.
А в одному бідному селі жила вдова з сином. Жили вони скромно – кілька курей, кілька голубів, і те все їхнє добро. Синові було двадцять років: дужий, здоровий, роботящий, хоч і небагатий.
Якось каже він матері:
– Піду-но я до палацу, загадаю королівні загадку.
Перелякалася мати, просить, благає:
– Не ходи, сину! Загубиш себе ні за що – така вже доля тих, хто пробує щастя з королівною.
Та хлопець стояв на своєму. Бачить мати – не втримає, тоді надумала так: коли вже судилося йому померти, хай краще від її руки, ніж від меча ката.
Зажарила двох голубів, поклала їх у торбинку синові на дорогу – а в голубів тих було підмішано отрути.
Пішов юнак, а за ним і пес – вірний, волохатий Гривко. Довго йшли вони, аж поки пес зголоднів. Пожалів його юнак, дав обидвох голубів. Той з’їв їх – і впав мертвий.
Зажурився хлопець, пішов далі сам, але скоро збився з дороги. Вернувся на те місце, де лишив Гривка – а там замість нього лежать дванадцять мертвих воронів. Здивувався він, назбирав тих воронів і пішов далі.
Ніч застала його в лісі. Він розклав вогнище й ліг перепочити. А опівночі прийшла розбійницька ватага – двадцять чотири душогуби. Знайшли хлопця, потягли до своєї печери.
Та юнак не розгубився. Згадав про воронів, ощипав їх, відрубав голови та лапки, і приготував на вечерю. Розбійники поласували – й усі разом упали мертвими. Вранці пішов юнак далі. Ліс скінчився, перед ним розкинулася рівнина, а на горі, вдалині, сяяв сонцем королівський замок. І тоді він надумав загадку.
"Загадаю про те, що трапилось зі мною в дорозі, – ніхто цього не відгадає!"
Прийшов до палацу. Його відразу повели до королівни. Сидить вона на троні, горда, як ясна зоря, а довкола – придворні, пані, вельможі.
Схилився юнак і, за її знаком, мовив:
– Двоє мертвих убили живого. Убитий убив дванадцять живих, а ті дванадцять – двадцять чотирьох. А той, хто мав померти першим, залишився живим. Що це за загадка?
Королівна замислилася. Перегорнула свої книги, де були записані всі загадки світу. Та нічого подібного там не було.
Палач уже нагострив меч і чекав у дворі, а вона все думала й думала. Нарешті опустила голову й сказала:
– Здаюся. Відгадай, юначе, що це означає.
І хлопець розповів:
– Коли я збирався сюди, мати відмовляла мене. Не хотіла, щоб я загинув на пласі, і потайки вирішила отруїти мене. Зажарила двох голубів і всипала в них отрути. У дорозі я віддав їх своєму псові – і він помер. Потім дванадцять воронів накинулися на його тіло, а їх з’їли двадцять чотири розбійники – і всі теж загинули. От і вся загадка.
Королівна слухала, дивилася й посміхнулася: такого розуму та відваги ще не бачила.
– Ти переміг мене, – сказала вона, – і я твоя.
Того ж вечора справили гучне весілля. Був бенкет на весь світ: музики грали, столи ломилися від наїдків, а старий король так розвеселився, що, поки танцював, його корона стрибала на голові, мов жива.