– Ти хто така і що тут робиш? – злісно просичав Перший Недорадник.
Аля вирішила краще померти, аніж виказати друзів.
– Еге! – криво посміхнувся він. – Здається, я знаю, хто ти така! Мої люди донесли мені, що в місті з’явилося дівчисько, яке будь-що хоче вибратися з нашого прекрасного королівства! Звідси не повертаються, запам’ятай! – і він зловтішно зареготав, а потім гукнув: – Гей, стороже!
У коридорі почувся брязкіт зброї, і до кімнати вбігло двоє гвардійців. Вони тримали списи і широкі щити.
Але ж і чудернацькі були ті солдати в старих, іржавих, погнутих залізних латах! У одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна. За щит йому правила покришка від виварки, а за спис – якась пласка залізяка. Чомусь дуже знайомою видалась Алі та залізяка: з одного боку вона кінчалася стрілкою, а з другого – кружальцем з чотирикутною діркою посередині.
У другого гвардійця до грудей була міцно припасована дерев’яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю. А замість списа він тримав держак від граблів з прив’язаною на кінці виделкою.
– Охороняти, як Державну Таємницю! – наказав їм Перший Недорадник, показуючи на Алю. – Кроком руш за мною!
І він пішов попереду. Вони зайшли до Тронної Зали, серед якої на троні сидів Недороль Десятий. Навколо трону ходили, стояли і розмовляли придворні, від чого у Залі стояв страшенний гармидер.
Але як тільки грюкнули двері, запала тиша. Всі з острахом подивилися на Першого Недорадника.
Та найбільше перекосилося від жаху обличчя Недороля Десятого. Його била лихоманка, від чого корона з’їхала йому аж на очі.
– Ваша Недоречність! – звернувся до нього Недорадник. – І Державна зрада! – і показав на Алю.
Почувши це і побачивши Алю, Недороль затремтів ще дужче. Він злякався, що Недорадник прийшов відібрати у нього корону.
Корона раптом злетіла з голови і поторохкотіла сходинками трону. Очі у Недорадника спалахнули, і він шулікою кинувся її наздоганяти. Та Аля випередила його, схопила корону і віддала Недоролю.
Тремтячими руками той знову зав’язав мотузок, полегшено зітхнув і вдячно глянув на дівчинку. Перший Недорадник почервонів від люті, повернувся до трону і повторив:
– Державна зрада, ваша недоречність! Підпишіть наказ про страту! – і гукнув: – Першого Недописаря сюди!
«Ось зараз, зараз Недороль накаже мене відпустити!» – подумала Аля.
До трону підійшов Перший Недописар. Під пахвою він тримав цілий стос якихось папірців. Аля придивилася і побачила, що це бланки наказів про страту. На них залишалося поставити тільки ім’я засудженого та королівський підпис – і наказ готовий.
Перший Недорадник взяв бланк і написав: «Невідома небезпечна особа, яка приховує своє справжнє ім’я». Потім подав його Недоролю.
І Аля з жахом побачила, як Недороль тремтячою рукою підписав наказ.
Задоволений Недорадник згорнув наказ трубочкою, гукнув гвардійців і гучним голосом розпорядився:
– У підземелля її! Пильнувати, як зіницю ока! Завтра, рівно о дванадцятій годині, їй відрубають голову!