Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що (російська казка)


Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що (російська казка)Жив собі один купець, доволі багатий; мав він сина дорослого. Невдовзі купець помер. Залишився син з матір’ю, почав торгувати, і пішли в нього справи погано: ні в чому йому не щастило. Що батько впродовж трьох років наживав, те він за три дні втратив, зовсім сторгувався. З усього багатства лишився в нього тільки старий будинок – такий уже безталанний вродився! Бачить добрий молодець, що жити нема за що, сів під вікном на лавці, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру і думає: «Чим мені прогодувати свою голову й рідну матінку?». Посидів трохи й пішов просити в матері благословення.

– Піду, – каже, – наймуся до багатого чоловіка в робітники.

Купчиха його відпустила.

От він пішов і найнявся до багатого чоловіка – на все літо підрядився за п’ятдесят рублів; почав працювати – бажання хоч і велике, та нічого не вміє: скільки сокир, скільки кіс переламав, завдав господарю збитку рублів на тридцять. Чоловік ледве дотримав його до середини літа й відмовив.

Прийшов добрий молодець додому, сів на лавку під віконцем, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру й гірко заплакав: «Чим же мені годувати свою голову й матінку?».

Мати питає:

– Чого, дитино моя, плачеш?

– Як мені не плакати, матінко, коли ні в чому мені не щастить? Дай мені благословення; піду, де-небудь у пастухи наймуся.

Мати відпустила його.

От він найнявся в одному селі череду пасти й рядився на літо за сто рублів; не дожив і до половини літа, а вже більше десятка корів розгубив; і тут йому відмовили. Прийшов знову додому, сів на лавку під віконце, розчесав п’ятірнею буйну шевелюру і заплакав гірко. Поплакав-поплакав і пішов прости в матері благословення.

– Піду, – каже, – куди голова поведе!

Мати насушила йому сухарів, дала мішок і благословила сина йти на всі чотири сторони. Він узяв мішок і пішов світ за очі; близько чи далеко – дійшов до чужого царства. Побачив його цар тих земель і почав розпитувати:

– Звідки ти і куди прямуєш?

– Іду роботу шукати; все одно – хоч би яка трапилася, за всяку радий узятися.

– Наймись у мене на винному заводі працювати; будеш дрова носити й під казани підкладати.

Купецький син і тому радий – домовився з царем за півтораста рублів на рік. До половини року не дожив, а майже весь завод спалив. Покликав його цар до себе і почав допитувати:

– Як так сталося, що в тебе завод згорів?

Купецький син розповів, як прожив він батькове майно і як йому ні в чому не таланить:

– Хоч де наймусь, довше половини строку не вдається мені втриматися!

Цар пожалів його, не став за провину карати; назвав його Бездольним, велів прикласти йому до лоба печатку, ні податку, ні мита з нього не брати, і хоч би куди він прийшов – нагодувати його, напоїти, на ночівлю пустити, але більше доби ніде не тримати.

Зразу ж за царським наказом приклали купецькому сину печатку до лоба; відпустив його цар.

– Іди, – каже, – куди знаєш! Ніхто тебе не зачепить, нічого в тебе не вимагатимуть, а ситий будеш.

Пішов Бездольний шляхом-дорогою; хоч куди прийде – ніхто в нього ні квитка, ні паспорта не питає, напоять, нагодують, дадуть ніч переночувати, а вранці з двору в шию проганяють.

Довго чи ні митарствував він по білому світу, аж якось зайшов у темний ліс. У тому лісі хатина стоїть. Зайшов Бездомний, у хатині бабця живе. Вона його нагодувала-напоїла і добра навчила:

– Іди-но по цій дорозі. Дійдеш до синього моря, побачиш великий будинок – зайди до нього і зроби отак і отак.

По сказаному, як по написаному, пішов купецький син по тій дорозі, дістався до синього моря, побачив гарний великий будинок. Заходить до передпокою – там стіл накритий, на столі окраєць білого хліба лежить. Він узяв ножа, відрізав шматок хліба і підживився трохи; потім заліз на піч, заховався за дровами, сидить – вечора чекає.

Тільки-но завечоріло, приходять туди тридцять три дівиці, рідні сестриці, усі однакові на зріст, в однакових платтях і всі як одна гарні. Старша сестра попереду виступає, на окраєць поглядає.

– Здається, – каже, – тут руський дух побував?

А менша позаду відгукується:

– Що ти, сестронько! Це ми по Русі ходили та руського духу нахапалися.

Сіли дівиці за стіл, повечеряли, поговорили й розійшлися по різних кімнатах; у передпокої лишилася тільки найменша, роздяглася, лягла в постіль і заснула міцним сном. Ти м часом добрий молодець украв у неї плаття.

Рано вранці прокинулася дівиця, шукає, у що вдягтися: туди-сюди кинулась – немає плаття. Інші сестри вже давно вдяглися, обернулися голубками й полетіли за синє море, а її саму покинули. Каже вона гучним голосом:

– Хто взяв моє плаття, відгукнись, не бійся! Якщо ти старий старигань – будь мені дідусем, якщо стара бабця – будь мені бабусею, якщо у літах чоловік – будь мені дядечком, якщо в літах жіночка – будь мені тітонькою, якщо ж молодий парубок – будь мені нареченим.

Купецький син зліз із печі й подав їй плаття; вона зразу вдяглася, взяла його за руку, поцілувала в уста й мовила:

– Ну, любий друже! Ніколи нам тут сидіти, час у дорогу збиратися, своєю хатою обзаводитись.

Дала йому торбу на плечі, собі іншу взяла і повела до льоху; відчинила двері – погріб ущерть був наповнений мідними грошима. Бездольний зрадів і кинувся нагрібати гроші пригоршнями та в торбу класти. Красна дівчина розсміялася, вихопила торбу, вивернула всі гроші геть і зачинила погріб. Він на неї скоса глянув:

– Навіщо назад викинула? Нам би це згодилося.

– Хіба це гроші! Пошукаємо кращих.

Привела його до іншого льоху, відчинила двері – льох ущерть сріблом насипаний. Бездольний ще більше зрадів, кинувся хапати гроші і в торбу складати; а дівиця знов сміється:

– Хіба це гроші! Ходімо, пошукаємо кращих.

Привела його до третього льоху – повнісінького золота й перлів:

– Оце гроші, бери, накладай у торби.

Набрали вони золота й перлів і пішли в дорогу.

Далеко чи близько, високо чи низько – швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться – приходять у те царство, де купецький син на заводі жив, вино курив. Цар його впізнав:

– О, та це ти, Бездольний! Чи одружився, ач, яку красуню за себе взяв! Ну, як хочеш – живи тепер у моєму царстві.

Купецький син почав зі своєю дружиною радитись, вона йому каже:

– Нам однаково, де жити; певно, тут і лишимося.

От вони й лишилися жити в тому царстві, придбали будиночок і зажили у злагоді.

Минув час, позаздрив їхньому життю ближній царський воєвода, прийшов до старої чаклунки й каже:

– Послухай, бабцю! Навчи, як мені купецького сина зі світу зжити; називається він Бездольним, а живе удвічі заможніше за мене, і цар його жалує більше за бояр і думних людей, і дружина в нього красуня яких світ не бачив.

– Гаразд! Помогти ділу можна: іди до самого царя й обмов перед ним Бездольного: так і так, мовляв, обіцяє він сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Ближній воєвода – до царя, цар – по купецького сина:

– Що ти, Бездольний, на всі боки хвалишся, а мені нічичирк! Завтра ж вирушай у дорогу: сходи в місто Ніщо, принеси не знати що! Якщо не виконаєш цієї служби, дружину відберу.

Приходить Бездольний додому й гірко-гірко плаче. Побачила дружина й питає:

– Чого плачеш, любий друже? Чи образу хто утнув, чи цар чаркою минув, чи погано привітав, важку службу загадав?

– Таку службу, що важко й вигадати, не те що виконати; бач, наказав мені сходити в місто Ніщо, принести не знати що!

– Нічого не поробиш, із царем не поспориш; треба йти!

Принесла вона ширинку[8] та клубочок, віддала чоловіку й наказала, як і куди йти.

Клубочок покотився прямісінько до міста Ніщо; котиться він і полями чистими, і мохами-болотами, і ріками-озерами, а слідом за ним Бездольний крокує.

Далеко чи близько, високо чи низько – стоїть хатинка на курячій ніжці, на собачій гомілці.

– Хатинко, хатинко! Повернися до лісу задом, до мене передом, – вигукнув Бездомний.

Хатинка повернулася; він відчинив двері на п’яту, зайшов усередину – сидить на лаві сива баба:

– Фу-фу! Донині руського духу не чуто, не бачено, а нині руський дух сам прийшов. Ну, добрий молодче, вчасно нагодився; я саме голодна, їсти хочу; уб’ю тебе і з’їм, живого не відпущу.

8 Ширинка – коротке полотнище тканини на всю ширину; хустка, рушник, скатерть (зазвичай із вишивкою).

– Ти що, стара чортице! Як їстимеш мандрівну людину? Мандрівник і кістлявий, і чорний; ти спершу баньку натопи, мене покупай-попар, а тоді їж на здоров’я.

Баба натопила баню. Бездольний помився, попарився, дістав дружинину ширинку й почав обличчя витирати.

– Звідки в тебе ця ширинка? Це ж моя небога вишивала!

– А я з твоєю небогою одружився.

– Ой, зятю любий! Чим же тебе вітати-частувати?

Наставила баба різних наїдків, усяких вин та медів; зять не пишається, не комизиться, сів за стіл і почав уплітати. От баба нагодувала його, напоїла, спати поклала; сама сіла біля нього й почала допитуватись:

– Куди йдеш, добрий молодче, – чи за бажанням, чи за примусом?

– Яке ж тут бажання! Цар велів сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Рано вранці розбудила його баба, покликала собачку.

– Ось, – каже, – тобі собачка; він доведе тебе в те місто.

Цілий рік мандрував Бездольний, прийшов у місто Ніщо – немає жодної живої душі, всюди пустка! Прокрався він до палацу і сховався за піччю. Увечері приходить туди дідок, сам з нігтик, борода з ліктик:

– Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Миттю все готове; дід наївся-напився й пішов.

Бездольний мерщій зліз із-за печі й крикнув:

– Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Ніхто нагодував його.

– Агов, Ніхто! Напої мене.

Ніхто напоїв його.

– Агов, Ніхто! Ходімо зі мною.

Ніхто не відгукується.

Повернув Бездольний додому; ішов-ішов, раптом назустріч йому мужик іде, ломакою підпирається.

– Стій! – крикнув він купецькому сину. – Нагодуй-напої подорожнього.

Бездольний наказав:

– Агов, Ніхто! Подавай обід.

Тієї ж миті в чистому полі стіл з’явився, на столі всяких наїдків, вин і медів – скільки душа забажає. Зустрічний наївся-напився й каже:

– Поміняй свого Ніхто на мою ломаку.

– А на що твоя ломака годиться?

– Тільки скажи: гей, ломако, дожени того-то і вбий на смерть! – вона враз наздожене і вб’є хоч якого силача.

Бездольний помінявся, взяв ломаку, відійшов кроків на п’ятдесят і вимовив:

– Гей, ломако, наздожени цього мужика, убий його на смерть і відніми мого Ніхто.

Ломака пішла колесом – з кінця на кінець повертається, з кінця на кінець перекидається; наздогнала мужика, вдарила його в лоб, убила й назад повернулась.

Бездольний узяв її і вирушив далі; ішов-ішов, трапився йому назустріч інший мужик: у руках гусла несе.

– Стій! – гукнув зустрічний купецькому сину. – Нагодуй-напої подорожнього.

То й нагодував, напоїв його досита.

– Дякую, добрий молодче! Поміняй мені свого Ніхто на мої гусла.

– А на що твої гусла годяться?

– Мої гусла не прості: за одну струну смикнеш – синє море стане, за другу смикнеш – кораблі попливуть, а за третю смикнеш – почнуть кораблі з гармат стріляти.

Бездольний дуже на свою ломаку сподівається.

– Певно, – каже, – поміняймося!

Помінявся й пішов своєю дорогою; відійшов кроків на п’ятдесят і наказав своїй ломаці; ломака закрутилася колесом, догнала того мужика і вбила на смерть.

Став Бездольний підходити до своєї держави й надумав пожартувати: дістав гусла, смикнув за одну струну – синє море стало, смикнув за другу – кораблі до столиці підійшли, смикнув за третю – з усіх кораблів із гармат стрілянина почалася. Цар злякався, велів збирати рать-силу велику, відбивати од міста ворога. А тут і Бездольний нагодився:

– Ваша царська величносте! Я знаю, чим від біди порятуватися; накажіть своєму ближньому воєводі відрубати праву ногу та ліву руку – враз кораблі зникнуть.

За царським наказом відрубали воєводі руку й ногу; а тим часом Бездольний закрив свої гусла – тієї ж миті куди що й ділося: нема ні моря, ні кораблів! Цар на радостях влаштував великий бенкет; тільки й чути: «Агов, Ніхто! Подай те, принеси інше!»

Відтоді воєвода ще сильніше незлюбив купецького сина й почав усіляко підкопуватись; порадився зі старою чаклункою, прийшов на милиці до палацу й розказує:

– Ваша величносте! Бездольний знов нахваляється, ніби може сходити за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і роздобути там кота-баюна, що сидить на високому стовпі у дванадцять сажнів і силу-силенну всякого люду на смерть убиває.

Цар покликав до себе Бездольного, підніс йому чару зеленого вина.

– Іди, – каже, – за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і роздобудь мені кота-баюна. Якщо не виконаєш цієї служби, то дружину відберу!

Купецький син гірко-гірко заплакав і пішов додому; побачила його дружина й питає:

– Чого плачеш? Чи образу хто утнув, чи цар чаркою минув, чи погано привітав, важку службу загадав?

– Та загадав таку службу, що важко й вигадати, не те що виконати; наказав роздобути кота-баюна.

– Гаразд! Молися Господу і лягай спати; ранок мудріше за вечір живе.

Бездольний ліг спати, а дружина його пішла до кузні, викувала йому на голову три ковпаки залізні, приготувала три проскури залізні, обценьки чавунні і три прути: один – залізний, другий – мідний, третій – олов’яний. Уранці розбудила чоловіка:

– Ось тобі три ковпаки, три проскури і три прути; іди за тридев’ять земель, у тридесяте царство по кота-баюна. Трьох верст не дійдеш, як почне тебе сильний сон морити – кіт-баюн напустить. Ти дивись – не спи, руку за руку закидай, ногу за ногу зачіпай, а подеколи й покотом котися; бо як заснеш, кіт-баюн уб’є тебе!

Навчила його, як і що робити, й відпустила в дорогу.

Далеко чи близько, довго чи швидко – при йшов Бездольний у тридесяте царство. За три версти почав його сон зморювати, він одягає три ковпаки залізні, руку за руку закидає, ногу за ногу зачіпає, а то й покотом котиться; так-сяк витримав і опинився біля самого стовпа. Кіт-баюн стриб йому на голову, один ковпак розбив і другий розбив, узявся було за третій – тут добрий молодець ухопив його обценьками, стягнув на землю і почав бити прутами; спочатку бив залізним прутом, зламав залізний – став частувати мідним, зламав мідний – пустив у діло олов’яний; цей гнеться, не ламається, навколо хребта обвивається. Почав кіт-баюн казки розказувати: про попів, про дяків, про попових дочок. А купецький син не слухає, все його духопелить. Несила котові стало; бачить, що забити баки не вдасться, і почав благати:

– Облиш мене, чоловіче добрий! Що тобі треба, все тобі зроблю.

– А підеш зі мною?

– Куди хочеш піду!

Бездольний відпустив кота-баюна; кіт запросив його в гості, посадив за стіл і наклав хліба цілі купи. Бездольний з’їв шматків зо три-чотири, та й годі! У горло не лізе. Забурчав на нього кіт, заворкотав:

– Який же ти богатир, коли не можеш хліба більше за мене з’їсти?

Відповідає Бездольний:

– Я до вашого хліба не звик, а в мене в торбі є дорожні руські сухарики – було б їх узяти й закусити на голодний живіт!

Дістав залізну проскуру й наче кусати збирається.

– Ану, – просить кіт-баюн, – дай-но мені скуштувати, які руські сухарі.

Купецький син дав йому залізну проскуру – кіт усю геть-чисто згриз, дав йому другу – і ту кіт згриз, дав йому третю – він гриз-гриз, зуби поламав, кинув проскуру на стіл і каже:

– Ні, не зможу! Дуже вже міцні руські сухарі.

Після того зібрався Бездольний і пішов додому; разом з ним і кіт вирушив.

Ішли-ішли, ішли-ішли й дісталися куди треба; приходять до палацу, цар побачив кота-баюна й наказує:

– Ану, кіт-баюн! Покажи мені силу.

Кіт свої кігті гострить, на царя їх цілить; хоче в нього білі груди роздерти, із живого серце дістати. Цар злякався й почав благати Бездольного:

– Угамуй, будь ласка, кота-баюна! Все для тебе зроблю.

– Прожени воєводу, то зразу й угамую.

Цар погодився. Прогнав воєводу. А Бездольний став жити з дружиною при царю; кіт-баюн їх обох слухався, ніхто їм прислужував, і жили вони довго і весело. От і вся казка, більше розказувати нічого.

* Проскура – у православному культі пшеничний хлібець із крутого тіста, який використовують у релігійних обрядах.

Читати казку "Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що" іншими мовами:


Комментариев: 1 RSS

Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)