Жив собі колись король у великому й багатому королівстві. Та ось занедужав він тяжко – ні трави, ні зілля, ні лікарські напої не допомагали. Лікарі опустили руки, і в замку запала тиша тривоги: усі знали – життя короля тане, як свіча.
Тоді зібралися наймудріші старці й мовили:
– Є тільки один спосіб урятувати володаря.
Треба знайти людину, якій більше нічого в світі не бракує, яка задоволена всім, що має. Якщо король надягне сорочку цієї людини – він одужає.
Тут же послали гінців у всі кінці держави – шукати щасливця. Їздили вони через поля й ліси, через гори й долини, питали в багатих і в бідних, у старих і молодих. Але ніде не знаходили такого, кому справді нічого не бракувало: один нарікав на долю, другий – на здоров’я, третій – на сусіда, четвертий – на власну самоту.
Так обійшли вони півсвіту, аж нарешті дісталися далекої землі, де серед веселих людей сидів чоловік – сміявся, співав пісень, та ще й келихом вина розмахував.
– Чого ти такий радісний? – питають гінці.
– А чому б і ні? – сміється він. – Маю хліб на столі, небо над головою, друзів поруч – і більше мені нічого не треба.
Гінці аж зраділи:
– Ось він, наш щасливець! Іди з нами до короля – зробиш добру справу, а він тебе золотом нагородить!
– Золотом? – засміявся чоловік. – А навіщо мені золото? Я й так маю все, що потрібно. Нікуди я з вами не піду!
Довго вони його вмовляли, доки силоміць не посадили в карету й не привезли до королівського замку.
А тим часом король уже ледве дихав, і придворні поспішали, бо кожна мить могла стати останньою.
– Швидше знімай сорочку! – гукають вони до щасливця. – Одягнемо її на нашого володаря!
А чоловік лише здивовано глянув на них і похитав головою:
– Яка ще сорочка? У мене її й немає!
І справді – на тілі його не було нічого, окрім простої накидки.
Так і не зміг король одужати. І невдовзі його не стало. А люди ще довго переказували цю історію, бо в ній була гірка правда:
"На цілому світі немає людини, якій не було б чого бажати."