Двері тихенько прочинилися. По сходах, крадучись, спускався Недороль Десятий. Щоб не зачепитися бува і не впасти, він перекинув поділ довгої сорочки, наче плащ, через руку.
Гвардійці полегшено зітхнули. Боялися вони тільки Першого Недорадника.
Недороль Десятий підійшов до ґрат. Підняв свічку і почав вдивлятися у темний куток в’язниці, де спала Аля.
– Дівчинко! Звичайна дівчинко! – покликав він.
Аля прокинулася і, побачивши Недороля, радісно всміхнулася.
«Він прийшов, щоб випустити мене з в’язниці!» – подумала вона і підійшла до ґрат.
– Ваша недоречність, двері он там!
– Які двері? – перелякано запитав Недороль.
– Але ж ви прийшли, щоб визволити мене?
– Ні, ні! Що ти! Я прийшов, щоб подякувати тобі за те, що ти врятувала мою корону, і... і... щоб попрощатися.
– Як? І ви мене не випустите звідси?
– Ну подумай сама, які дурниці ти говориш! – роздратовано мовив Нєдороль. – Якщо я випущу тебе сьогодні. Перший Недорадник завтра ж посадить сюди мене!
– А звідки він дізнається?
– Та йому розкажуть... – Нєдороль оглянувся, ніби шукаючи того, хто це зробить, і побачив гвардійців. – Та йому ж розкажуть навіть ось ці солдати!
Гвардійці, що сиділи напівсонно, заворушилися. Їхнє залізяччя забряжчало, і той, що з одним вусом, голосно спитав:
– Ти щось чуєш, Недобородо?
– Я зовсім нічого не чую. І навіть нічого не бачу, Недовусе! – і при цьому втягнув голову в плечі так, що вона зовсім заховалася в каструлю.
– Гм, дивно! Я теж нічого не чую і не бачу! – проказав Недовус.
Недороль притулився до ґрат і швидко зашепотів:
– Не вір, не вір їм! Вони прикидаються! А завтра ж побіжать до Першого Недорадника і викажуть мене! Мені дуже тебе шкода, але я боюсь... боюсь... – і він почав задкувати до виходу.
Та раптом зупинився на півдорозі і, скривившись, щоб не заплакати, промимрив:
– Мені ніхто ніколи так гарно, бантиком, не прив’язував корони! – і зник за дверима.
Гвардійці перезирнулися і зітхнули. У підземеллі запала тиша.