На високій дубовій полиці, у глиняних горщиках, жили-були два сусіди: цукор і сіль.
Цукор був паничем видним: білий, як перший сніг, іскристий, наче діамант. Він завжди тримав носа догори і любив похвалитися.
– Подивись на мене, сусідко! – говорив він, поскрипуючи крупинками. – Я – радість цього дому. Мене люблять діти, мене чекають у свята. Я роблю чай запашним, а пироги – смачними. Без мене життя – суцільна гіркота! Я тут головний!
Сіль же була непоказною, сіруватою, схожою на простий пил. Вона сиділа тихо у своїй дерев’яній сільничці й ніколи не сперечалася.
– Може, й так, – лише зітхала вона. – Ти для свята, а я – для буденності.
Та ось затрубив ріг. Господар дому, козак Петро, збирався в далекий похід. Дорога чекала неблизька, небезпечна. Збирав козак торби: поклав хліба, шмат сала, в’яленої риби.
Дійшла черга до приправ. Цукор аж засяяв, підсунувся ближче до краю полиці: "Зараз він мене візьме! Хіба ж можна в поході без солоденького? Хто його розважить у степу?"
Але Петро навіть не глянув на блискучий горщик. Він упевненою рукою взяв мішечок із сіллю, дбайливо зав’язав його й поклав на саме дно похідної сумки, поруч із кресалом. Цукор обурився, аж побілів ще дужче:
– Господарю! Ти забув мене! Як же ти будеш без моєї солодкості?
Козак усміхнувся, поправив вуса і мовив:
– Ех, братику. Без солодощів я проживу, хіба що настрій трохи гірший буде. А от без солі козаку – біда. Без неї їжа прісна, як трава, і кров не грає, і м’язи сили не мають. Цукор – це забава, а сіль – це саме життя. Сіль хліб береже, а мене в дорозі тримає.
Пішов козак, грюкнувши дверима. А цукор залишився стояти на полиці, красивий, але нікому не потрібний у скрутну хвилину. Зрозумів він тоді, що бути "смачним" і бути "незамінним" – то дві великі різниці.
Ось тому, коли зустрічають найдорожчих гостей, їм виносять не цукерки, а хліб і сіль – символ життя і мудрості.