Колись у сиву давнину люди прокидалися вранці з першим криком півня. Але півень кукурікав тільки тоді, як квакала жаба.
Аж ось якось увечері сталася дивна пригода. Одна жінка товкла, маніок у ступі. Бабку-лібелюлю, яка жила поблизу, розлютив той шум. Кинулася вона на жінку і вжалила її.
Жінка від несподіваного болю впустила товкач. Упав товкач на великий глек із водою. Розлилася вода по землі і потрапила в нору, де спав полоз. Кинувся полоз з переляку тікати і впав у рів, просто на жабу, яка сиділа там. Жаба злякалася й квакнула. Півень, почувши її, одразу закукурікав. Попрокидалися люди. Але бачать – ще темна ніч надворі. Пішли вони скаржитися царю. Усі складають провину на півня. Тоді кличе цар півня до себе. А півень виправдовується:
– Я,– каже,– закукурікав тільки тоді, як почув жаб’яче квакання!
Кличе тоді цар жабу, а та теж захищається:
– Я заквакала, бо мені на спину впав змій і налякав мене!
Привели полоза. Розказує той свою пригоду:
– Мене розбудила вода перекинутого глечика!
Нарешті знайшли й жінку, глечик якої перекинувся, і вона розповіла, як її вжалила бабка-лібелюля.
От кличе цар до себе бабку, а та не знає, як пояснити свій вчинок. Кинули бабку до в’язниці. Почала вона літати з кінця в кінець. Посадили її тоді на ланцюг. Хоче бабка літати, та ланцюг не дає. Коли випустили бабку з в’язниці, стан її, стягнутий ланцюгом, став тонесенький-тонесенький.
Ото відтоді у всіх бабок такий тонесенький стан.