Одного похмурого осіннього вечора у село заїхав дивний віз, запряжений сліпим конем. На возі сидів сивий дідусь у латаній свитці, з очима хитрими й пронизливими. Він зупинився посеред майдану, розв’язав величезний, чорний, як ніч, мішок і гукнув:
– Купую страхи! Несіть сюди свої нічні жахіття, свої тривоги за завтрашній день, боязнь висоти і темряви! Міняю тягар на радість, страх – на цяцьки!
Збіглися люди. Хто ж не хоче позбутися страху? Першою підійшла молода мати.
– Я так боюся, що моя дитина захворіє, – сказала вона, дмухнувши в мішок.
Дід зав’язав вузлик, а жінці дав яскраву стрічку. Вона пішла додому, співаючи, легка, як пір’їна. За нею пішов коваль, що боявся вогню, потім парубок, що боявся відмови дівчини, і скупий багатій, що тремтів за своє золото.
До вечора мішок наповнився вщерть, а село стало найщасливішим у світі. Ніхто більше не хмурився, не зітхав і не озирався. Дід поїхав, залишивши людей із купою дрібничок та порожніми, легкими серцями.
Та минув тиждень, і радість змінилася бідою.
Коваль, втративши страх перед вогнем, працював без рукавиць і обпік руки до кісток. Діти, не боячись висоти, лізли на дахи і падали, ламаючи ноги. Матері ж дивилися на це спокійно, бо більше не боялися за життя своїх чад.
Але найгірше сталося з душами. Люди почали говорити одне одному в очі жорстокі, болючі слова. Раніше вони мовчали, бо боялися образити, боялися втратити друга, боялися гріха. Тепер же цей рятівний страх зник.
Сусід кривдив сусіда і сміявся. Син не поважав батька, бо не боявся його гніву. Чоловіки кидали жінок, не боячись їхніх сліз. Село перетворилося на зграю диких, байдужих істот. Зникла совість, бо совість – це теж страх: страх вчинити не по-людськи.
Зрозуміли тоді люди, що вони накоїли. Побігли вони наздоганяти діда. Знайшли його аж у полі.
– Віддай нам наші страхи! – благали вони. – Забери свої цяцьки!
– Навіщо? – здивувався крамар. – Ви ж хотіли спокою.
– Ми не знали, що разом зі страхом темряви ми віддамо страх втратити совість! – заплакав старійшина. – Без страху за ближнього немає любові.
Дід усміхнувся, розв’язав мішок і випустив страхи на волю. Вони чорними птахами повернулися до своїх господарів. Люди знову почали тривожитися, озиратися і... дбайливо обіймати своїх рідних, боячись їх втратити. І це був найвищий прояв людяності.