Чому мурахи вічно працюють (українська народна казка)

Колись давно, коли дерева вміли шепотіти таємниці, жив на світі майстер на ім’я Мураш. Руки в нього були золоті, а от серце – кам’яне від гордині. Що б він не збудував – чи то міст через бурхливу ріку, чи княжий терем – усе йому здавалося дрібним.

– Що мені людська слава? – думав Мураш, задираючи голову догори. – Я хочу, щоб сам Бог мене побачив. Я збудую вежу таку високу, що зможу зазирнути у вікна небесного палацу і стати рівним Творцю!

І почав він будувати. Зігнав тисячі людей, вирубав ліси, розібрав гори на каміння. Вежа росла, пробиваючи хмари, а Мураш стояв на вершині й кричав униз: "Швидше! Вище! Несіть ще!" Він не бачив сліз робітників, не чув співу птахів – він бачив тільки свою мету.

Подивився Господь на ту роботу. Не розгнівався Він, не послав грому, щоб розвалити вежу. Лише сумно усміхнувся дитячій впертості людини.

– Ти хочеш величі, Мураше? – пролунав голос з небес, від якого завмер вітер. – Ти хочеш будувати вічно? То будуй. Але пам’ятай: велич вимірюється не висотою стін, а смиренням душі.

В одну мить величний майстер зник. Одяг його спав на землю порожнім лахміттям, а сам він перетворився на крихітну, чорну комаху. Світ навколо став гігантським і страшним. Величезні колоди, якими він командував, стали для нього непідйомними горами, а прості травинки – лісом.

Але бажання будувати нікуди не зникло. Воно в’їлося в його єство, стало інстинктом. Мураш схопив маленьку суху глицю.

– Це добра балка! – подумав він своїм тепер крихітним розумом. – Треба нести її нагору. Треба будувати вежу!

З того часу минули тисячоліття. Мурахи – нащадки того майстра – працюють без упину від світанку до заходу сонця. Вони тягнуть соломинки, камінці, насіння, зводячи свої мурашники. Вони вірять, що будують щось грандіозне, щось, що дістане до неба. Але вони покарані найстрашнішим – забуттям. Вони пам’ятають, як будувати, але назавжди забули – навіщо. Тому їхня вежа росте не вгору, до Бога, а вшир, залишаючись лише купою землі під ногами перехожих.