Жив собі у лісі маленький Їжачок. Мав він оченята, як намистинки, і носик, що завжди смішно рухався, винюхуючи гриби. Та була в Їжачка одна велика біда – самотність.
Дивився він, як Зайченята туляться одне до одного, щоб зігрітися. Бачив, як Білка накриває хвостом своїх більченят. І так йому щеміло в серці, так хотілося тепла, що хоч вовком вий.
– Чому мене ніхто не обіймає? – питав він у старої Сосни.
– Бо ти колючий, малий, – шуміла вона. – Хто ж до тебе пригорнеться, як ти колешся?
Якось зустрів Їжачок Лисичку та Вовка.
– Ох, Їжаче, – зітхнула хитра Лисичка, – ми б із Вовчиком-братиком були тобі найкращими друзями. Ми б тебе обіймали й голубили, якби не твій кожух. Скинь ти ці голки! Навіщо вони тобі серед друзів?
Повірив Їжачок. Так сильно йому хотілося дружби, що пішов він у гущавину і зробив страшне. Цілу ніч він плакав від болю, висмикуючи з себе гострі голки одну за одною. "Терпи, – шепотів він собі. – Зате завтра мене любитимуть. Зате я буду м’яким і зручним".
На ранок вийшов він на галявину – рожевий, ніжний, беззахисний, наче немовля.
– Я прийшов! – гукнув він. – Обійміть мене!
Лисичка аж очі примружила від задоволення.
– Який ти... апетитний, – промуркпотіла вона і розкрила лапи для обіймів.
Притулився щасливий Їжачок до її хутра, думав – це щастя. А Лисичка стиснула його міцніше, та не любов’ю, а кігтями. А з іншого боку Вовк підійшов, зубами клацнув:
– Оце так сніданок сам прийшов! М’якенький, не треба й чистити!
Зрозумів тоді Їжачок, що накоїв. Збагнув, що "зручним" він став не для дружби, а для зубів. З останніх сил вислизнув він із лисячих лап – слизький від сліз і страху – і прожогом кинувся у вузьку нору під коріння старого Дуба, куди хижаки не могли пролізти.
Довго сидів там Їжачок, тремтячи від холоду і жаху. Чекав, поки нові голки виростуть. І запам’ятав він на все життя: справжні друзі обіймуть обережно, навіть якщо ти колючий. А ті, хто просить тебе здерти з себе шкіру заради їхнього комфорту – не друзі, а лиш голодні звірі.