Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду,– каже,– ляжу на шляху, може, хто заб'є».
Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» – «Здоров».– «А чого це ви тут лежите?» – «Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?» – «Та я такого-то роду, може, чували?» – «Знаю,– каже,– славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» – «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».
Побіг та прямо на отару, а собаки як почують – та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.
Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» – «Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти».– «От я вас нагодую».– «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» – «Та я такого-то заводу».– «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники».– «Ні, дядьку, я не такий».
Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить. «Ідіть же,– каже,–дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте,– каже,– дядьку».
Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. «Оце вам,– каже,– дядьку, днів на стільки хватить».