Жив у селі чоловік на ім’я Гриць. Руки мав золоті, дружину люблячу і діток здорових, та була в нього одна вада – любив він на долю нарікати. Усе йому було не так: то сонце надто пече, то дощ не вчасно, то спина болить від роботи.
– Ох, Боже, – стогнав Гриць щовечора, лягаючи на лаву. – За що мені такий важкий хрест? Подивись на сусіда-купця – живе, як вареник у маслі! Або на писаря – сидить у холодочку, перо мачає. А я мушу все життя горба гнути. Дай мені, Боже, іншу долю!
Якось уві сні з’явився перед ним Ангел у білих шатах.
– Чув Господь твої скарги, Грицю, – мовив Ангел лагідно. – Якщо твій хрест тобі такий важкий, ходімо зі мною. Вибереш собі інший.
Привів він чоловіка до величезної зали, якій кінця-краю не видно було. А там – мішки, мішки, мішки... Одні великі, інші малі, одні з грубого полотна, інші – з оксамиту та золота.
– Оце людські біди та турботи, – сказав Ангел. – Шукай собі той мішок, який до вподоби, а свій тут лишай.
Зрадів Гриць. Кинув свій старий, залатаний мішок у куток і побіг до найбільшого, розшитого золотом.
"Це, мабуть, доля багатія!" – подумав він. Схопив його – і аж присів. Такий той мішок був важезний, що в очах потемніло.
– Що ж там таке? – простогнав Гриць.
– Там багатство, – відповів Ангел, – але разом із ним там страх втратити все, заздрість людей, безсонні ночі й невиліковна хвороба.
Кинув Гриць той мішок. Побачив інший – красивий, з рожевого шовку, легкий на вигляд.
"Оце доля красуні або улюбленця долі!" – зрадів він. Узяв на плечі, а мішок наче кригою обпік. Холод пішов по спині такий, що зуби зацокотіли.
– А тут що? – злякався чоловік.
– А це слава і краса. А всередині – пекуча самотність, бо всі люблять твою вроду, а не твою душу.
Перебрав Гриць десяток мішків. Один тиснув провиною, інший колов совістю, третій душив владою. Змоклив чоловік, втомився. Аж бачить – у куточку лежить невеличкий мішок із простої тканини.
Підійшов він, закинув на плече.
– О! – вигукнув радісно. – Цей якраз по мені! Не тисне, не пече, не морозить. Зручний, наче я з ним народився. Можна я його візьму?
Посміхнувся Ангел і каже:
– Бери, Грицю. Це ж твій власний мішок і є. Ти з ним прийшов, з ним і підеш.
Прокинувся Гриць у своїй хаті. Подивився на дружину, що спала поруч, на сонячний промінь у вікні. Потягнувся, розправив плечі й вперше в житті сказав:
– Дякую Тобі, Боже. Легка моя ноша, ой легка.