У старій хаті, що стоїть під грушею, наймудрішим був не дідусь на печі, і навіть не ікони на покутті. Наймудрішим був старий дубовий поріг.
Він був чорний від часу, вишліфований тисячами ніг до блиску, мов камінь у річці. Лежав він ницьма, але службу мав найважливішу: він був кордоном. По один бік від нього – світ "свій", теплий, пахне хлібом і материнським молоком. По другий бік – світ "чужий", холодний, де гуляють вітри і біди.
Поріг пам’ятав усе. Пам’ятав, як через нього переступали червоні чобітки молодої нареченої – тоді він співав, наче струна, радіючи народженню нової сім’ї. Пам’ятав вагу домовини, коли виносили старого господаря – тоді він глухо стогнав, прощаючись із другом. Пам’ятав тупіт дитячих ніжок, що вперше вибігали у великий світ.
Але була в порогa одна таємниця. Він мав душу вірного пса. Він відчував, з чим людина йде до хати: з медом чи з ножем за пазухою.
Якось прийшов до господаря Петра сусід Гнат. Одягнений гарно, у новій свитці, усмішка на все лице, в руках гостинець.
– Здоров, Петре! – гукає. – Прийшов тобі грошей позичити, на бізнес спільний!
Петро зрадів, руки простягнув. Але тільки-но Гнат ступив ногою на поріг, як сталося щось страшне. Старе дерево, яке роками мовчало, раптом видало різкий, сухий і пронизливий скрип. Звук був такий, наче вовк загарчав, або кістка тріснула.
Петро аж здригнувся. Глянув він на поріг, а тоді – в очі Гнату. І побачив, що за масною усмішкою ховається хитра, заздрісна душа. Згадав Петро батькову науку: "Якщо поріг кричить – біду в хату не пускай".
– Вибачай, Гнате, – сказав він холодно, не запрошуючи гостя до столу.
– Не буде в нас діла. Сусід скривився, сплюнув і пішов геть. А згодом виявилося, що він хотів Петра ошукати й хату відібрати.
Так і живе старий поріг. Для добрих людей він – непомітний і тихий, як трава. А для злих – він стає високою горою, через яку не переступити. Бо хто йде з добром – той входить, а хто зі злом – той об поріг перечепиться.