Молодий вівчар Іванко любив гори більше за людей. Коли інші пастухи ввечері спускалися до колиби грітися біля ватри, він лишався на високій полонині, де хмари чіплялися животами за гострі верхівки смерек.
Саме там, у густому, наче пролите молоко, тумані, він зустрів Її.
Вона виходила з білої мли нечутно, як подих вітру. Очі в неї були кольору глибокого гірського озера, а волосся пахло м’ятою і сирим мохом. Вона не лишала слідів на траві й ніколи не говорила свого імені. Та Іванко знав: це не дівчина, це – дух Полонини.
– Іванку, – шепотіла вона, і голос її дзвенів, як гірський потічок. – Навіщо тобі те село? Там пил, там тісно, там люди злі й заздрісні. Лишайся зі мною.
Вона водила його стежками, яких не знав жоден лісник. Показувала печери, повні самоцвітів, і отари диких кіз, що не боялися її рук. З кожним днем Іванко все більше забував про дім. Його світ звузився до її зелених очей і холодних, ніжних обіймів.
Настала осінь. Тумани стали густішими й холоднішими.
– Час обирати, – сказала вона одного вечора, простягаючи йому руку. – Ходімо зі мною у мій палац за хмарами. Ти будеш володарем цих гір, ти ніколи не постарієш, не пізнаєш болю. Але назад дороги не буде. Ти станеш таким, як я – вічним і вільним від людського тіла.
Іванко дивився на неї, зачарований. Земне життя раптом здалося йому важким і сірим.
– Я згоден, – видихнув він. – Я хочу бути з тобою вічно.
Вона всміхнулася, і туман навколо згустився, відрізаючи хлопця від світу. Він зробив крок до неї, до прірви, що ховалася за білою пеленою. Його серце вже майже зупинилося, готуючись до вічного спокою.
І в цю саму мить знизу, з долини, прорвався звук.
Це заграла трембіта. Глибокий, тужливий і могутній голос дерев’яної труби вдарив у груди. То сурмив старий батько Іванка, кличучи сина, сповіщаючи, що час гнати отари додому, що вечеря готова і хліб теплий.
У тому звуці була вся правда життя. Там був запах диму, тепло батьківських рук, сміх сусідських дівчат, смак солоного сиру і важка, але рідна земля. Мара спала з очей. Іванко здригнувся. Він побачив, що стоїть на самому краю бездонної прірви, а "палац" – то лише холодна порожнеча.
– Ні! – крикнув він, відступаючи назад. – Мій дім там, де живі!
Дівчина з туману скрикнула розчаровано, перетворилася на клуб білої пари і розвіялася вітром. Іванко біг униз, спотикаючись об каміння, до батькової ватри, і ніколи ще звук трембіти не здавався йому таким солодким. Він зрозумів: вічність – то добре, але поки серце б’ється, його місце серед людей.