Посеред великого, щедрого саду стояло Опудало. Господар змайстрував його на славу: збив навхрест дві міцні палиці, напхав соломою стару полотняну сорочку, а на голову насадив дірявого бриля. Намалював вугіллям грізні очі й кривий рот.
– Стій тут, – наказав чоловік, – і щоб жодна пташка мій урожай не чіпала! Лякай їх, жени!
Опудало чесно намагалося бути страшним. Воно розмахувало рукавами на вітрі й супило намальовані брови. Але всередині, під колючою соломою, у нього було добре й лагідне серце. Йому так хотілося не лякати, а дружити.
Якось навесні прилетів лелека. Довго кружляв він над садом, шукаючи місце для гнізда, та всі дерева були надто тонкими.
– Бідний птах, – зітхнуло Опудало. – Йому ніде дітей ростити.
І гукнуло воно до лелеки:
– Ей, друже! Бери мого бриля! Він широкий і міцний, буде тобі чудова основа для хати. Зраділий лелека звив гніздо на голові в Опудала. Господар лаявся, а Опудало стояло щасливе, хоч і з мокрою від дощу головою.
Настала осінь. Холодні вітри пронизували сад наскрізь. Прибігли до ніг Опудала маленькі польові мишки, тремтять від холоду.
– Немає в нас нірки, замерзнемо ми до зими! – пищали вони.
– Не плачте, – прошелестіло Опудало. – Беріть мою солому. Мені вона вже не треба, а вас зігріє.
Витягли мишки всю солому, побігли кубла мостити. Обвисла на Опудалі сорочка, стало воно худим і жалюгідним, але душа його раділа.
А взимку, коли вдарили тріскучі морози, йшов повз сад самотній жебрак. Одяг на ньому був подертий, губи посиніли. Побачило Опудало, що людина гине, і прошепотіло останніми силами:
– Візьми мою сорочку, чоловіче. Вона полотняна, густа, вітер не пропустить. Зняв жебрак сорочку, закутався, подякував небу за порятунок і пішов далі.
Залишився від Опудала лише голий дерев’яний хрест – дві палиці посеред снігу.
– Ну от, – бурчав навесні господар, оглядаючи сад. – Розпалося страхіття. Тільки дрова перевів. Треба завтра викорчувати й спалити.
Але тієї ночі сталося диво. Сухе дерево, яке віддало все, що мало, заради інших, раптом відчуло, як усередині побіг живий сік. Доброта, якою було наповнене Опудало, не зникла – вона перетворилася на життя.
Вранці господар завмер на порозі. Там, де стирчав сухий хрест, стояло молоде, прекрасне дерево. Воно не мало листя, але кожна його гілочка, від низу до верхівки, була вкрита ніжним, біло-рожевим яблуневим цвітом. Воно пахло медом і вічністю.
Опудало зникло. Але його добре серце проросло і розквітло, ставши найкращою окрасою саду.