У прадавні часи, коли світ був ще юним, соловейко не був сірим і непомітним. Навпаки, він був найгарнішим птахом на землі. Його пір’я вигравало всіма барвами: крила були золотими, як сонце, груди – червоними, як мак, а хвіст переливався блакиттю, наче небо.
Соловей дуже пишався своєю вродою. Він цілими днями чепурився і зверхньо поглядав на інших птахів. Але була в нього одна біда: Бог дав йому красу, та не дав голосу. Птах міг лише хрипло скрипіти, тому волів мовчати, щоб не псувати враження.
Одного похмурого дня, коли небо затягнули важкі хмари, сів соловей на кущ калини біля бідної хатини. У відчиненому вікні він побачив дівчинку. Вона була бліда, як віск, і лежала нерухомо. Хвороба давно забрала в неї сили, і вона не могла виходити на вулицю.
– Мамо, – тихо прошепотіла дівчинка, дивлячись на сірий дощ. – Я вже забула, який світ кольоровий. Мені так сумно...
Стиснулося серце самозакоханого птаха. Вперше в житті він відчув не гордість, а пекучий жаль. Він подивився на своє розкішне вбрання, потім на заплакану дитину і на сіре небо.
– Я не можу її вилікувати, – подумав соловей, – але я можу подарувати їй радість.
Він злетів високо в небо, туди, де сонячні промені саме намагалися пробитися крізь хмари.
– Небеса! – подумки вигукнув він. – Беріть мої барви! Беріть золото моїх крил і лазур мого хвоста! Хай вона побачить диво!
І сталося неймовірне. Яскраві кольори зірвалися з його пір’я і розлилися по небу величезною, сяючою веселкою. Вона спалахнула над світом, проганяючи морок. Дівчинка сплеснула в долоні й усміхнулася вперше за багато місяців.
А соловей упав у траву. Він став маленьким, сірим і непоказним. Йому стало соромно за свій вигляд, і він хотів сховатися в гущавину. Але тут з небес пролунав лагідний голос Творця:
– Ти пожертвував тим, що любив понад усе, заради усмішки дитини. Ти віддав красу, що тішить очі, тож натомість Я дарую тобі голос, що лікує душі.
Соловей розкрив дзьоб і... заспівав. Це був не скрип, а чиста, кришталева пісня, від якої тьохкало серце і хотілося жити.
З того часу соловей – непримітна сіра пташка. Він ховається в кущах, бо пам’ятає про свою втрачену вроду. Але коли він співає, світ завмирає, бо в його голосі звучить пам’ять про велику пожертву і велику любов.