Колись давно, коли світ був ще зовсім юним, Вітер не був прозорим духом. Був він молодим, дужим легінем із розкуйовдженим чубом і шаленими очима. Сили в ньому кипіло стільки, що він не міг всидіти на місці й хвилини.
Шукав Вітер собі домівку. Пішов він спершу до Карпат, до високих гір.
– Прийміть мене! – гукнув він. – Буду вам братом!
Але Вітер був таким непосидючим, що то скелю зіштовхне, то смереку з корінням вирве заради забави. Розгнівалися старі Гори:
– Іди геть! Ти руйнуєш наш спокій. Ми любимо тишу і велич, а ти – самий галас.
Полетів Вітер до Моря.
– Море-сестрице, дай мені притулок!
Але й там не вжився. Почав він воду каламутити, хвилі до неба здіймати, кораблі перевертати. Риби лякалися, дельфіни сердилися. Вихлюпнуло Море його на берег і сказало:
– Немає тобі тут місця. Ти занадто буйний.
Засмутився Вітер, розлютився. Почав він із досади поля толочити, стріхи з хат зривати. Побачив це Господь і покликав легіня до себе.
– Дав я тобі силу велику, – промовив Творець, – але не дав ти їй ради. Ти ніде не зміг прижитися, бо не маєш у серці любові й поваги до чужого спокою. За це будеш ти вічним блукачем. Відбираю в тебе тіло. Відтепер ти – лише подих, що літає над землею і ніде не може спинитися.
З того часу Вітер став безтілесним. Літає він світом тисячі років, і ніде йому немає спочинку. Влітку він гарячий і злий, а взимку – холодний і самотній.
Найбільше Вітер сумує довгими зимовими ночами. Бачить він, як у людських хатах світяться теплі вогники, як родина вечеряє за столом. Йому так хочеться хоч на хвилинку зайти, погрітися біля печі, відчути затишок.
Він підлітає до хати і починає жалібно стукати у вікна, шкрябатися у двері, вити в комині: "Пу-у-устіть... Погрі-і-ійте...". Але люди щуляться, кутаються в ковдри і кажуть:
– Ох, який протяг сьогодні! Закривайте щільніше вікна, щоб не надуло!
І ніхто не знає, що то не злодій і не мара, а просто самотній Вітер проситься в гості, бо втомився бути нічиїм.