Настала люта зима. Завірюха так крутила, що світу білого не видно було. Але в хаті господаря Миколи було ще холодніше, ніж надворі. І піч наче палилася, і дрова були дубові, сухі, а тепло не трималося. Стіни віяли холодом, шибки замерзали зсередини, а вода у відрі бралася кригою.
А все тому, що в родині тій давно зникла злагода. Микола на жінку гримав, жінка чоловіка пиляла, а діти по кутках ховалися. Забули вони, коли востаннє разом вечеряли, коли "доброго ранку" одне одному бажали, і коли на покутті свічку запалювали.
Одного вечора сидів Микола біля печі, люльку палив. Чує – у комині щось виє. Протяжно так, жалібно: "У-у-у-у... Ох-хо-хо..."
– Чуєш, жінко? – гукнув він сердито. – Знову вітер у трубу дме. Казав тобі заслінку поправити!
– Сам поправляй! – відгукнулася дружина з іншої кімнати. – То не вітер, то ти мало дров приніс, от хата й свистить!
Кинув Микола ще оберемок дров. Вогонь реве, аж гуде, а в хаті – як у льоху. А плач у комині не вщухає, навпаки – переходить у тихе, старече схлипування.
Приклав чоловік вухо до теплої цегли і завмер. Зрозумів він раптом, що то не вітер. То плаче їхній Домовик.
– Чого ж ти плачеш, охоронцю наш? – прошепотів Микола, злякавшись. – Я ж тобі вогонь розвів!
І почув він тихий, як шелест сухого листя, голос:
– Не гріє мене твій вогонь, господарю... Я замерзаю. Хата ваша зсередини вистигла. Немає тут більше ні доброго слова, ні поваги, ні сміху. А без любові стіни – то просто глина, а піч – купа каміння. Холодно мені від вашої злості, ой холодно... Піду я від вас шукати іншого притулку, а хата ваша зовсім замерзне.
Стислося серце в Миколи. Згадав він, як колись вони з дружиною цю хату будували, як раділи, як першу паляницю пекли. А тепер вони стали чужими, і дух дому помирає від туги.
Встав Микола, але не до дров пішов. Підійшов він до дружини, яка сиділа насуплена і латала сорочку. Сів поруч, взяв її за напрацьовану руку і тихо сказав:
– Прости мене, Маріє. За крик, за неувагу. Давай миритися. Ти в мене найкраща господиня, а я... я дурень старий.
Здивувалася жінка, глянула на чоловіка, а в очах – сльози.
– І ти мене прости, Миколо, – відповіла вона, прихиливши голову йому на плече. – Я теж винна.
І в ту ж мить плач у комині стих. Замість нього почулося задоволене, затишне муркотіння, наче великий кіт вмостився на печі. Вогонь у печі раптом спалахнув веселим, золотим світлом, і хвиля справжнього, живого тепла розлилася по кімнаті, розтоплюючи кригу на вікнах і в серцях.
Зрозуміли господарі: щоб у хаті було тепло, треба підкидати не дрова у вогонь, а добрі слова у душу.