Жив собі колись у запорозьких степах козак на ім’я Вернигора. Був він дужий, як дуб прибережний, а серце мав м’яке, як свіжоспечений хліб. Жив самотою край старої верби, що над Дніпром шуміла, а з людьми не сварився, нікого не кривдив. Удень косу правив чи в кузні клепав, а вночі – зорі рахував, мріючи про світло в кожній душі.
Та сталося лихо. Одного вечора небо раптом почорніло, і з лісу піднялася тінь, така густа й крижана, що навіть цвіркуни затихли, а вогники в хатах поблідли. Люди почали хворіти, сваритися, забувати імена своїх дітей. То була Чорна Пітьма – давнє зло, що прокинулося, шукаючи нової поживи.
Скликав староста громаду, бідкаючись:
– Хто зможе подолати темряву? Наші свічки гаснуть, діти більше не сміються!
А козак Вернигора, глянувши в очі зляканим бабам і дітям, сказав:
– Хто, як не я?
Узяв свого вірного коня – ворона Чумака, осідлав його, взяв шаблю, загартовану в блискавці, а до серця – молитву матері. Попрощавшись з селом, рушив у нетрі, де темрява була така густа, що навіть власного дихання не чути.
Йшов він, розганяючи пітьму піснею – тужливою, як осінній вітер. Пісня тремтіла, мов свіча, але не згасала. Бо в кожному її слові було світло, що несе мати дитині, торкаючи чоло на сон.
Чорна Пітьма, почувши голос козака, встала перед ним у подобі жінки – гарної, як квітка зла, але з очима, в яких не було дна.
– Повернися, козаче, – шепотіла вона медовим голосом. – Я подарую тобі славу, багатство, забуття...
Але Вернигора, не змигнувши, відповів:
– Я не за славою йду, а за світлом. Бо немає мені спокою, коли діти плачуть.
Розгорілася між ними битва. Пітьма викликала бурі, змій, тіней – а козак бився, мов у пісні, мов у молитві, забуваючи втому, страх і біль. На сьомий день, знесилена, Пітьма впала, згорнувшись у попіл. А на тому місці, де впала її тінь, проросла яблуня, що світилася вночі – щоб кожен, хто заблукає, міг знайти дорогу.
Козак Вернигора знесилений повернувся до свого села. Довго його ще прославляли люди і відтоді, коли хтось питав: "Як подолати зло?"
Мудрі відповідали:
– Піснею, серцем і шаблею. Як козак Вернигора.