Якось один хитрун набрав у глечик мокрої глини, зверху – для годиться – поклав півкруга масла і рушив на базар: мовляв, продаватиме свіже масло.
Не дійшовши трохи до базару, він зупинився під деревом відпочити й поставив глечик поруч.
Тим же шляхом ішов інший хитрун – такий самий, як і перший. Він ніс великий глечик, наповнений болотяним багном, а зверху налив густого білого меду. І він теж присів у затінку під тим самим деревом.
Перекинулися хитруни привітаннями, а потім перший запитав:
– Що несеш продавати?
– Чистий білий мед! – гордо відповів другий.
Тоді перший сказав:
– А мені якраз мед потрібен. Я приніс продавати масло – хочу купити трохи для хворої дружини. Може, й тобі масло треба? Я щойно збив його.
Другий хитрун зрадів:
"От пощастило! Обміняю глечик багнюки на цілісінький глечик масла!"
І каже:
– Добре, давай мінятися. Я йду продати мед і купити масло – гості на весілля моєї дочки прибудуть, треба й смажити, й пекти. Мед у мене свій – сьогодні з власних вуликів узяв, не хвилюйся.
Перший же хитрун теж подумав:
"За глечик глини отримати цілий глечик меду – не так уже й погано!"
Обмінялися вони глечиками й, радіючи вдалій оборудці, подалися додому.
Та недалеко відійшов перший – його почав гризти сумнів.
"А раптом мед – фальшивка? Аж надто легко я виграв..."
Відкрив глечик – ні, мед справжній, запашний.
А тоді він узяв тріску, занурив глибше – й витягнув її в багнюці.
У цей час другий хитрун думав те саме:
"А чи не підсунув мені масло з глиною?"
Відкрив глечик – зверху масло чисте, запашне. Але занурив тріску – і витягнув її в глині.
Зрозуміли обидва, що кожен ошукав іншого. Побігли назад на базар – і знову здибалися під тим самим деревом.
– Горе тобі! – закричав той, що обміняв глину з маслом на багно з медом.
– Горе тобі! – не відстав і другий.
– Нечестивець! Та хто ти такий?!
– Хто я? Не гірший за тебе!
І тут обоє розреготалися.
– Давай дружити! – сказав один.
– А й справді, – відповів другий. – Разом хитрувати – краще, ніж одне одного дурити.
Вони побудували поруч два будиночки й почали торгувати та хитрувати вже спільно.
Якось вирішили хитреці податися на далекий міський базар – три дні шляху. Треба брати провізію. Але ж хто хитрун без хитрощів? Кожен вирішив їсти в дорозі те, що візьме його приятель. І наказали своїм жінкам насипати в мішки замість борошна – білу золу.
Жінки так і зробили.
Пішли хитруни в дорогу. Цілий день ішли голодні, увечері зупинилися там, де зупинялися всі купці.
Розвели вогонь, наготувалися пекти беркута, але тоді й почали один одному співчувати:
– Твій мішок такий тяжкий, друже! Давай сьогодні спечемо з твоєї муки...
– Та що ти! Ти ледве свій доніс – сьогодні пектимемо з твоєї...
Так поколочували один одного словами всю ніч – і лягли спати голодні.
Наступного дня – те саме. До річки прийшли, усі купці печуть собі беркуту, а ці двоє знову сперечаються.
Аж увечері, знесилені, вони розв’язали свої мішки.
Перший удав, ніби вражений:
– Ой-ой! У моєму мішку замість муки – зола! Моя дурна жінка вирішила пожартувати зі мною! Ну, нехай тільки я повернуся... Доведеться тобі годувати мене, друже.
Другий розв’язав свій мішок – і закричав:
– Горе! І моя жінка теж насипала золи!
Подивилися вони один на одного – і вибухнули сміхом.
Обидва зізналися у своїй хитрості.
І відтоді люди кажуть:
"У дорожніх мішках двох хитрунів завжди тільки біла зола".