Жила собі колись у невеличкому селі стара жінка. Люди казали, що вона прийшла з далеких місць – з країв, де ліси такі глибокі, що в них і птах губиться, і день довше ночі не триває.
Жила вона скромно, ні з ким не сварилася, а в хаті в неї – дві доньки: Добро й Зло.
Сестри були наче дві краплі води – вродливі, чорноокі, коси до пояса. Але хто хоч раз із ними говорив, одразу бачив: серця в них – мов небо й земля.
Добро – тиха, лагідна, як весняний дощ. Усміхнеться – і на душі світлішає. Допоможе без слів: і хліб подасть, і за дитину пригляне, і стареньку через дорогу переведе, ще й пісню заспіває.
Зло – горда, колюча, як будяк. Слово її – мов голка: вколе, а болить довго. То з насмішкою гляне, то поза плечима щось додасть, то в чужу радість солі насипле.
Одного дня, коли стара мати відчула, що сили покидають її, покликала доньок до себе й каже:
– Донечки мої... Нема в мене ні спадку, ні срібла, ні золота. Тільки одне можу вам дати – дорогу у світ. Ідіть, кожна своєю стежкою. Живіть так, як серце велить. Але пам’ятайте: усе, що зробите людям – повернеться до вас. Колись.
Сказала це – та й тихо, мов свічка, згасла...
Сестри попрощалися й розійшлися. Добро – на схід, Зло – на захід.
Добро йшла селами й містами, як вітер теплої весни. Там, де з’являлася, ставало трохи світліше: у когось смуток минав, у когось надія поверталася. Люди згадували про неї з усмішкою, і ще довго після її слів у хатах панував спокій.
Зло теж ішла – але її кроки приносили інакше. Де вона ступала, починалися сварки. Друзі ставали ворогами, сусіди – чужими. Від її сміху у дітей холонули руки, а старі закривали вікна.
Минали роки. Ішли дощі й сходили трави. Але одного дня обидві сестри – хоч і з різних кінців світу – знову зустрілися на тій самій дорозі, з якої колись вирушили.
Добро йшла легко, мов після доброї справи. Обличчя її світилося, ніби сонце крізь ранковий туман. А Зло була зморена, бліда, очі – ніби попіл. Ледве трималася на ногах.
Побачивши сестру, Добро підійшла й обійняла її.
– Я... – прошепотіла Зло, опустивши очі. – Я думала, що сильна. Що страх – це сила. Що можу панувати над світом. А вийшла самотня. Усі двері переді мною – зачинені.
Добро мовчки взяла її за руку.
– Справжня сила – не в страху, – сказала вона. – А в тому, щоб запалити в комусь світло. Навіть якщо це світло – просто тепле слово.
І тоді, там, на роздоріжжі, де колись розійшлися їхні шляхи, Добро і Зло пішли разом – не як вороги, а знову як сестри. Бо навіть найтемніша ніч зникає там, де хтось не боїться запалити вогник.