Було це в давні й тривожні часи, коли на нашу землю налітали вороги, мов чорні круки на свіжу ріллю. Жили в одному селі хлопці – статні, дужі, працьовиті, а вродою такі, що дівчата очей відвести не могли: у кожного очі ясні, а брови – чорні, густі, мов шнурочки шовкові.
Та налетіла орда. Запалали стріхи, заплакала земля. Вороги не шукали золота, їм потрібна була жива сила. Похапали вони всіх молодих хлопців, скували в кайдани і погнали в далеку чужину, у рабство невільниче.
Заголосили матері, побігли за возами, простягаючи руки до своїх дітей, та ворожі батоги відігнали їх назад. Залишилися в селі тільки жінки, діди та малі діти.
Зібралися матері на раду посеред спаленого села.
– Як же наші сини знайдуть дорогу додому, якщо колись втечуть? – бідкалася одна. – Шляхи заростуть травою, сліди зітруться вітрами.
– Ми посіємо знаки, – сказала найстарша мати, витираючи сльози кінцем хустки. – Ми засадимо всю землю квітами, яких ніде більше немає. Нехай вони світять нашим дітям, як маяки.
Взяли жінки насіння і засіяли ним кожну стежку, кожну межу і кожен поріг. Поливали вони землю не водою, а гіркими сльозами чекання.
Минула зима, настало літо. І сталося диво – скрізь, де ступала нога матері, зійшли дивовижні квіти. Вони були не схожі на інші. Їхні пелюстки горіли яскравим вогнем – жовтим і червоним. Але найдивнішим було інше: навколо серцевини кожної квітки темніла оксамитова смужка, точнісінько така, як чорні брови їхніх втрачених синів.
– Чорнобривці... – прошепотіли жінки, впізнаючи в квітах рідні риси.
Поверталися хлопці додому не скоро. Хто через роки, хто через віки, а хтось – лише душею. Але кожного з них зустрічали ці квіти. Вони кивали голівками від вітру, ніби віталися: "Ми чекали. Ми зберегли для тебе дім".
З того часу чорнобривці ростуть біля кожної української хати. Вони стали символом вірності і роду. Кажуть, поки цвітуть чорнобривці, доти мати чекає на дитину, і доти існує дорога, що веде до рідного порогу.