Одного вечора, коли місяць сховався за хмари, до молодого парубка Богдана зайшла гостя. Не стукала, дверей не відчиняла – просто згустилася з темряви в кутку. Обличчя не видно, тільки очі – як дві безодні.
Поклала гостя на стіл перед парубком дві свічки. Одна була товста, з жовтого воску, важка і надійна. Гніт у ній ледве жеврів, даючи слабке, рівне, але сумне світло. Воно не гріло, лише розганяло морок. Друга свічка була тоненька, витончена, але палала вона, як смолоскип! Вогонь ревів, танцював, розсипав іскри, освітлюючи кожен куток хати яскравим, сліпучим сяйвом.
– Обирай, Богдане, – тихо мовила Смерть. – Візьмеш товсту – проживеш сто років. Буде твоє життя тихим, безпечним, без горя, але й без радості. Як стояча вода в ставку: ні вітер не збурить, ні сонце не прогріє.
– А друга? – заворожено спитав хлопець, дивлячись на шалений вогонь.
– А ця згорить швидко. Але це буде життя, повне кохання, слави, великих звершень і палких почуттів. Ти пізнаєш смак неба і безодні. Але пам’ятай: віск у ній тане миттєво.
– Хіба це життя – скніти в темряві? – вигукнув Богдан. – Я не хочу бути мохом на камені! Я хочу горіти! Краще мить летіти орлом, ніж вік повзти черепахою.
Схопив він яскраву свічку. Смерть кивнула і зникла.
І почалося життя! Богдан кохав найгарніших жінок, будував палаци, писав пісні, які співав увесь світ, перемагав у битвах. Кожен його день був вартий цілого року звичайного людського існування. Він пив життя великими ковтками, не озираючись назад.
Та роки летіли, як іскри на вітрі. Незчувся Богдан, як від свічки залишився маленький недогарок. І ось, у розквіті сил та слави, він відчув різкий біль – вогонь, що дарував йому світло, почав пекти пальці.
– Стій! – закричав він у порожнечу. – Зупинись! Я ще не все встиг! Я ще не натішився!
Він почав дмухати на вогонь, намагаючись зменшити полум’я, затуляв його долонями від вітру, благав час зупинитися. Він був готовий віддати всю свою славу, аби тільки та свічка стала товстою і горіла повільно. Але гарячий віск безжалісно тік по руках, обпікаючи шкіру.
Знову з’явилася гостя.
– Чого кричиш? – спитала вона. – Ти отримав те, що хотів. Твоє життя було прекрасним багаттям.
– Але воно пече! – плакав Богдан. – Дай мені ще часу! Хоч трохи воску!
– Ти спалив свій час у танці, – відповіла Смерть, гасячи недогарок. – Вогонь не можна втримати в долонях, не обпікшись. Ти обрав світло, тож не скаржся тепер на темряву.
В хаті стало темно. Лише в повітрі ще довго висів запах диму від яскравого, але такого короткого життя.