Жив собі купець Данило. Був він найбагатшим у місті: комори ломилися від хутра та оксамиту, а золота було стільки, що можна було ним шлях до церкви вимостити. Та серце Данило мав черстве, як сухий окраєць. За кожну копійку трусився, а з рідним братом Олексою посварився десять років тому за батьківський садок і відтоді навіть не вітався.
Минав час, та Данило його не помічав – все гроші лічив. Аж однієї ночі, коли він пересипав монети у скрині, свічка раптом згасла, хоч вітру не було. Потягло холодом, і з темного кутка вийшла жінка в чорному.
– Збирайся, Данило, – мовила вона голосом, схожим на шурхіт осіннього листя. – Вийшов твій час.
Злякався купець, затремтів. Впав навколішки, схопив скриню з золотом і простягнув гості.
– Пані Смерть! Не забирай мене! Дивись, скільки тут золота! Бери все, все до останньої крихти! Тільки дай мені ще один рік життя! Я ще не нажився!
Смерть лише сумно похитала головою:
– Дурний чоловіче. Час – це не крам, його на базарі не купиш. Твоє золото для мене – лише жовтий пил. Рік життя не вартий усіх скарбів світу.
Заплакав Данило. Зрозумів він, що все його багатство – ніщо. І згадав він раптом брата свого, Олексу. Згадав, як вони малими гралися, і як він, Данило, несправедливо брата образив. Запекло йому в грудях так, що дихнути не зміг.
– Тоді послухай, – прошепотів купець, вже не пропонуючи золота. – Продай мені хоч хвилину. Одну-єдину хвилину! Я хочу написати братові листа, попросити вибачення. Не хочу я йти на той світ з каменем на душі.
Подивилася Смерть на нього, і в її очах майнуло щось схоже на повагу.
– Рік життя за золото не купиш, – відповіла вона тихо. – Але хвилину для каяття я дам тобі задарма.
Схопив Данило перо. Руки тремтіли, сльози капали на папір, але він встиг написати: "Брате, прости мене. Люблю тебе".
Тільки-но він поставив крапку, серце його зупинилося. Але на обличчі застигла не гримаса жаху, а світла усмішка. Бо пішов він бідним на золото, але багатим на спокій. Знайшов брат ту записку, заплакав і пробачив. І це було дорожче за всі скрині світу.