Поміж світами, там, де стихає останній подих і згасає погляд, ходить мовчазний старець у плащі кольору сутінків. Він не Смерть, він – Ловець слів. Його можна зустріти на полях битв, у тихих лікарняних палатах або біля ліжок старих людей.
Він не забирає душі. Він чекає на останнє слово. Бо в мить, коли людина переступає поріг вічності, з її вуст злітає найвища істина. Брехня, маски та гординя згорають, залишається лише чиста, оголена правда. Ловець дбайливо ловить ці слова і ховає у свій бездонний полотняний мішок.
Молодий Марко шукав Ловця три роки. Його батько помер раптово, не встигнувши сказати ні слова прощання, ні відкрити таємницю захованого родинного скарбу. Марка мучила невідомість й образа. "Я мушу почути, що він хотів сказати!" – вирішив хлопець.
Знайшов він старця на старому цвинтарі. Ловець дрімав під кипарисом, поклавши голову на свій скарб. Марко, затамувавши подих, підкрався, вихопив мішок і побіг щодуху в гущавину лісу.
"Зараз я дізнаюся все! – думав він, тремтячи від нетерпіння. – Де гроші, ким був батько, в чому сенс життя!"
Він розв’язав тугий вузол. Але з мішка не вилетіли мапи скарбів чи мудрі пророцтва. Звідти вирвався гул. Це був хор тисяч голосів, що зливалися в єдиний стогін жалю.
Марко притис вухо і зблід. Він не чув таємниць Всесвіту. Він чув одне й те саме, повторене на різні лади:
– "Я надто багато працював..."
– "Я не сказала йому, що люблю..."
– "Я ображався через дрібниці..."
– "Я відкладав щастя на потім..."
– "Я не обійняв дітей..."
Це була правда. Страшна, пекуча правда про згаяний час. У мішку була не мудрість богів, а людський жаль про втрачену любов і нездійснені мрії.
І раптом серед цього хору Марко почув рідний голос батька. Тихий, слабкий, але такий знайомий:
– "Марку... я так хотів просто пограти з тобою в м’яча, а не будувати той клятий дім... Пробач..."
Марко зав’язав мішок, і сльози потекли по його щоках. Він зрозумів: головна таємниця батька була не в скарбах, а в любові, на яку не вистачило часу.
Старець стояв за його спиною.
– Ти знайшов те, що шукав? – запитав Ловець.
– Ні, – відповів Марко, віддаючи мішок. – Я знайшов те, що мені було потрібно знати, щоб не повторити їхньої долі.
Хлопець повернувся додому і вперше за багато років просто обійняв свою дружину, не чекаючи для цього "останнього слова".