Колись давно, коли птахи ще вміли говорити людською мовою, Сова була звичайною пташкою. Співала вона дзвінко, літала вдень, а очі мала маленькі, як чорні намистинки. Та була в неї одна вада – надмірна цікавість. Все їй треба було знати: чому річка тече, про що шепоче трава і скільки зірок на небі.
Але найбільше мучило Сову одне питання: куди щовечора дівається Сонце?
– Гей, Жайворону! – питала вона. – Ти високо літаєш, скажи, де Сонце спить?
– Не знаю, – відмахувався той. – Коли воно сідає, я вже сплю.
Вирішила тоді Сова сама цю таємницю розгадати.
"Не буду спати, – подумала вона, – а підстережу, куди те золоте яблуко котиться і хто його ковдрою вкриває".
Знайшла вона найвищий дуб на пагорбі, сіла на верхівку і стала чекати. Сонце повільно котилося до обрію, фарбуючи небо в багряний колір. Сова дивилася, не кліпаючи. Ось воно торкнулося краю землі, ось половина сховалася...
На землю впали сутінки. Стало сіро і мутно. Інші птахи поховали голови під крила, а Сова сидить, шию витягує.
– Ну, куди ж ти? – шепоче вона. – Я ж нічого не бачу!
Темрява густішала, огортаючи світ чорним оксамитом. Щоб не проґавити останній промінь, Сова почала розплющувати очі ширше. Темно! Вона напружилася і розкрила їх ще більше.
– Я мушу побачити! – вперто думала пташка, розтягуючи повіки з усіх сил. Вона так вдивлялася в густу ніч, намагаючись пробити поглядом морок, що очі її стали величезними, як два колеса, і засвітилися жовтим вогнем.
Сонце вона так і не побачила – воно сховалось за край світу. Але коли настав ранок, Сова зрозуміла, що не може звузити свої очі назад. Вони так і залишилися великими й круглими навіки.
З того часу Сова вдень ховається, бо яскраве світло ріже їй величезні очі. Зате вночі, коли всі сплять, вона бачить усе: і мишу в траві, і жука під листком. Вона стала вартовою ночі, яка знає всі таємниці темряви, хоч так і не дізналася, де ночує сонце.