Чарівні цимбали (угорська казка)

Жив собі – а може, й не жив – один жорстокий король. А від його жорстокості багатство його зростало, і він навіть сам не знав, скільки у нього скарбів.

А народ у державі дуже бідував. Злидні були такі страшні, що люди їли хліб тільки в неділю, та й то не всі, а в кого був той хліб. Добре знав про все це король, але зовсім не дбав про народ.

У королівському палаці було повно придворних і челяді. Розкошували вони, веселилися, аж поки почали нудьгувати. Тоді король оголосив по всій державі: він щедро винагородить того, хто вигадає якусь нову, незвичайну забаву.

Далеко від розкішного палацу, в облупленій хатинці жив дуже бідний чоловік. Не було у нього нічого, крім гурту обідраних голодних дітей.

Якось пішов той бідний чоловік до лісу, щоб назбирати хмизу. Іде він селом та чує, як окличники оголошують королівський наказ. Убогий чоловік зупинився й послухав, а потім важко зітхнув: хіба він може знайти щось таке, чого б не знали король та вельможні пани?

В лісі він старанно збирав сухий хмиз, а коли натрапляв на грибочка, не минав, ховав у свою торбу. Втомившись, сів він на пень відпочити. Просидів довго і незчувся, як зайшло сонце й настала ніч.

Раптом перед ним щось засяяло. Стало так ясно, ніби хтось запалив тисячу свічок. А посередині того сяйва стояла гарна-прегарна дівчина. Чоловік від подиву аж рота роззявив. «Мабуть, це королева русалок»,– подумав він і боязко глянув на золотаві коси русалки, на її яскраве вбрання, легкі мережані крила.

Ще більше здивувався чоловік, коли русалка заговорила. Здавалося, задзвонили золоті дзвіночки...

– Послухай-но мене, чоловіче,– сказала русалка ласкаво. – Я допоможу тобі і всьому бідному людові. Те, що я зараз тобі дам, віднеси королю і скажи, що ти приніс незвичайну забаву. Решту зроблю я сама.

Русалка витягла з-під свого плаща якусь химерну дерев’яну коробочку. На коробочці було напнуто чотири струни. Кожна струна схожа на золотаву волосинку русалки.

Потім русалка вийняла з-під плаща тоненьку паличку, на якій теж блищало золоте волоссячко. Вона притиснула коробочку до серця й заплакала. Кілька перламутрових сльозинок упало в коробочку.

За хвилину русалка нахилилася над коробочкою і дзвінко засміялася в неї.

– Ця коробочка називається цимбалами, – сказала русалка. – Ось чуєш: плакати вони вже вміють. І люди плакатимуть разом із ними. А коли цимбали сміятимуться, то будуть сміятися і всі ті, хто їх слухатиме.

Бідний чоловік дуже здивувався, а водночас і злякався так, що не міг слова мовити.

Проте справжнє диво було ще попереду!

Русалка заграла на цимбалах...

Линула, бриніла прегарна музика...

І русалка ніби полетіла на її крилах – світло погасло, вона зникла, як і не було її.

А цимбали лежали на землі.

Чоловік підняв цимбали і подався геть із лісу. Йшов не зупиняючись, аж поки дійшов до королівського міста, до пишного палацу.

Варта не хотіла його впускати. Тоді чоловік, не довго думаючи, заграв на цимбалах. Варта уступилася з дороги, і чоловік, граючи на цимбалах, ввійшов у палац. Ішов він від покою до покою і дістався врешті до тронної зали.

Король та вельможі подивилися на чоловіка, а потім звернули очі на цимбали. А цимбали чи таке бачено, чи таке чувано? – заридали.

Розповідали цимбали про те, як страждає народ, що ним править цей жорстокий король.

Ридання цимбал було чути на вулицях, на площах. Люди зупинялись і слухали. Вони розуміли, про що розповідають цимбали. Вони слухали і плакали. А коли цимбали заграли гучніше, люди збилися у величезну юрбу й загуділи, як розбурхане море.

Юрба побігла до палацу і вигнала звідти жорстокого короля та ледачих придворних, а палац зруйнувала.

А цимбали грали, тільки вже не ридали, а сміялися. І всі люди – у палаці, в місті, в державі – сміялися й раділи під веселу гру цимбал.