У прадавні часи, коли ліси були храмами, а дерева – братами, папороть не ховала своєї вроди. Вона цвіла цілий рік, і квіти її горіли, наче маленькі сонця. Вночі ліс не спав у темряві – він сяяв м’яким, червоним світлом, і кожен подорожній міг знайти дорогу додому.
Люди приходили до лісу, милувалися красою і дякували землі. Але з часом у людські серця заповзла холодна змія – жадібність.
Дізнався хтось, що квітка папороті дає владу над світом. Що той, хто володіє нею, бачить заховані в землі скарби, розуміє мову звірів і може наказувати стихіям. І забули люди про красу.
Почали вони рвати папороть оберемками, топтати ніжне листя чобітьми. Брат пішов на брата з ножем, сусід на сусіда з вилами. Кожен хотів володіти чарівною квіткою, щоб стати найбагатшим і найсильнішим. Ліс, який колись був місцем спокою, перетворився на поле битви. Пелюстки, що падали на землю, ставали чорними від пролитої крові.
Застогнала Матінка-Земля від болю.
– Я дала вам красу для радості, – прогриміла вона, – а ви перетворили її на прокляття! Ви не гідні бачити це світло, бо очі ваші засліплені золотом.
І наказала Земля папороті сховати свій цвіт.
В одну мить згасли лісові вогні. Осипалися червоні пелюстки, і залишилося лише густе, зелене, різьблене листя. Ліс поринув у вічну темряву.
З того часу папороть мовчить. Вона росте в найглибших ярах, ховаючись від людського ока. Але раз на рік, у найкоротшу ніч на Купала, Земля дає людям шанс. Вона дозволяє папороті розквітнути рівно на одну мить. Однак це не дарунок, а справжній іспит. Квітка спалахує в гущавині, щоб перевірити: хто прийшов до лісу?
Якщо це людина з чистим серцем, яка шукає любові й щастя, – вона побачить диво і нічого їй за це не буде.
А якщо це шукач скарбів, у якого в душі лише збагачення, – квітка поманить його в такі хащі, з яких немає вороття.
Так і росте папороть: вічно зелена, вічно таємнича, нагадуючи нам, що найбільший скарб – це не золото, а вміння бачити красу, не руйнуючи її.