Колись давно, коли світ тільки-но починав крутитися, зустрілися на межі дня і ночі дві наймогутніші сили – Життя і Смерть. І почали вони суперечку за найдивніше Боже творіння – людину.
Життя, молоде, яскраве й гаряче, дивилося на землю і сумно зітхало:
– Моя людина працює від зорі до зорі. Вона сіє хліб, будує хати, кохає, сміється і плаче. Але вона така крихка! Тіло її швидко втомлюється, плечі гнуться до землі від нескінченних турбот. Їй так важко щодня нести мій тягар без упину!
Смерть, холодна, сувора й непохитна, виступила з темряви, тихо брязкаючи ключами від вічності:
– Якщо твоя людина так страждає і не має сил, то віддай її мені. У моєму царстві немає ні поту, ні сліз, ні важкої праці. Я дам їй абсолютний і вічний спокій. Вона закриє очі й більше ніколи не відчує болю чи тривоги.
– Ні! – скрикнуло Життя. – Вона ще має радіти сонцю і ростити дітей!
– Але ж вона просто згорить від перевтоми! – наполягала Смерть, простягаючи свої крижані руки до землі, щоб забрати змучене людство.
І коли вже здавалося, що виходу немає, тихо зашелестіли зорі. Між Життям і Смертю став їхній третій, наймолодший брат. Очі в нього були глибокі й лагідні, бездонні, наче нічне небо, а на плечах лежав м’який плащ із синього туману. То був Сон.
– Не сваріться, – промовив він оксамитовим голосом, від якого затих навіть вітер. – Я знаю, як примирити вас і врятувати людину. Відтепер кожну ніч я забиратиму її до себе.
– Як це? – здивувалися обидві сили.
– Коли сонце сідатиме, я накриватиму людину своїм туманним плащем, – лагідно всміхнувся Сон. – Вона приходитиме в мої обійми і ніби вмиратиме для своїх денних турбот, печалей і тяжкої праці. Так ти, Смерте, бачитимеш її повну покірність і тишу. Але як тільки небо на сході почервоніє, я розбуджу її і поверну тобі, Життя. Вона щоранку народжуватиметься знову – повна свіжих сил, надій і жаги до світу.
Подумали Життя і Смерть, побачили мудрість у словах наймолодшого брата, та й погодилися.
З того часу так і повелося. Кожної ночі приходить до нас лагідний брат Сон. Він обіймає нас, забирає наш біль і втому, даруючи коротку перепочинок для тривог, щоб на ранок ми могли знову відкрити очі й обійняти цей світ так, ніби бачимо його вперше.