У дивовижному фінському селі Гельмеля понад усе на світі шанують кашу. Та їдять вони її так химерно, що чужому й не збагнути.
Великий горщик із паруючою, наваристою кашею ставлять вони, як годиться, на дубовий стіл посеред хати. Кухоль із золотистим розтопленим маслом чомусь мостять на теплій лежанці біля печі, а діжечку з прохолодним кисляком витягають аж на подвір'я.
І ось починається сніданок! Зачерпне гельмелець повну ложку гарячої каші – і бігом до лежанки, щоб у маслечко вмочити. Тільки вмочив – чимдуж надвір біжить, щоб свіжим кисляком запити, бо ж так воно, кажуть, набагато смачніше!
Отак і бігають вони веселою вервечкою одне за одним, мов човники: від столу до печі, від печі за поріг, а з двору – знову до столу.
Довго триває такий сніданок, тупотять ноги, риплять двері... Та хіба ж це біда? Адже для того, щоб смачно поїсти, у жителів Гельмелі час завжди знайдеться!