У прадавні часи, коли ліси були густішими, а ріки глибшими, сталося велике лихо. Посварилися між собою пташине царство і звірине. Ніхто вже й не пам’ятав, із чого почалася сварка, але битва розгорілася страшна. Небо чорніло від крил орлів та яструбів, а земля двигтіла від лап ведмедів та вовків.
Жив тоді посеред лісу кажан. Був він істотою дивною: наче й миша, а з крилами; наче й літає, а зуби має гострі, як у хижака. І був він дуже хитрим та обережним.
– Моя хата скраю, – думав кажан. – Я буду там, де сила.
Ось іде битва. Дивиться кажан – птахи перемагають! Орли загнали вовків у яри, сови вночі лисиць лякають. Розправив кажан свої широкі шкіряні крила, злетів у небо і кричить:
– Гей, брати-птахи! Я з вами! Дивіться, як я літаю! Я ж не якийсь там повзучий звір, я – небесний воїн!
Птахи повірили, прийняли його до своєї зграї.
Та наступного дня удача відвернулася від крилатих. Зібралися звірі з силами, пішов ведмідь напролом, а за ним – дикі кабани. Почали вони пташині гнізда трусити, пір’я летить, птахи відступають.
Злякався кажан. Швидко склав він крила, впав на землю, притис вуха і побіг на чотирьох лапах до царя лева.
– Не чіпайте мене! – пищить. – Я ж свій! Подивіться на мої зуби, на мою шерсть, на мої вуха! Хіба птахи такі бувають? Я – звір, я мишачий брат!
Повірили звірі, не чіпали його.
Так і бігав кажан туди-сюди. Де перемога – там і він.
Та всякій війні кінець приходить. Стіл, за яким лев та орел мир підписували, стояв посеред галявини. Зібралися всі: і звірі, і птахи, щоб пробачити одне одному старі образи.
Виліз і кажан, думаючи, що тепер його шануватимуть обидві сторони. Але орел грізно глянув на нього і сказав:
– Ти не птах. Коли нам було важко, ти нас зрадив.
Лев загарчав у відповідь:
– І ти не звір. Коли ми програвали, ти від нас відрікся. Ти – перевертень!
І відвернулися від нього всі. Птахи дзьобали його, а звірі гарчали.
– Геть звідси! – кричали вони. – Немає тобі місця під сонцем, бо в тебе немає честі!
З того часу кажан став вигнанцем. Він боїться показатися на очі при світлі дня, бо сором пече його душу. Він ховається в сирих, темних печерах і вилітає лише вночі, коли ніхто не бачить його подвійної натури. У нього немає друзів, і навіть власна тінь здається йому чужою.