Одного разу один чоловік загубив своїх овець і подався їх шукати.
Йшов він довго гірською дорогою, аж раптом побачив на полі жінку, що полола бур’яни. На її спині в полотняному мішку спало маленьке дитинча.
Зупинився чоловік і, уклонившись, чемно промовив:
– Добрий день, жінко! Чи всі твої дні щасливі?
А потім спитав:
– Чи не бачила ти часом моїх овець? Он там, за полем, вони, певно, заблукали. Якщо скажеш, куди поділося моє стадо, я подарую тобі свою кульгаву вівцю!
Але жінка була глуха. Вона не почула ні запитання, ні обіцянки – лише побачила, як чоловік махнув рукою в бік поля, і вирішила, що він цікавиться: велике в неї поле чи ні. Тож вона показала рукою на дерево, що росло вдалині, і відповіла:
– Отам закінчується моя ділянка!
Але чоловік теж був глухий. І подумав він, що жінка показує йому, куди пішли його вівці. Він подякував і рушив прямо до того дерева.
І сталося диво: саме там він справді знайшов своє загублене стадо!
Зрадів чоловік неймовірно. Взяв кульгаву вівцю, яку обіцяв у нагороду, і приніс її жінці:
– Спасибі тобі, добра жінко! – сказав він. – Я знайшов своїх овець саме в тому місці, яке ти мені показала. Візьми цю вівцю – вона твоя, за допомогу!
Але жінка, глуха як і він, подумала, що він кричить: "Ти покалічила мою вівцю!" – і страшенно обурилася.
– Я твою вівцю не чіпала! – вигукнула вона. – І взагалі, я її вперше бачу!
Чоловік побачив, що вона сердиться, і вирішив, що вона каже: "Не хочу кульгаву – дай мені здорову!"
От він і сам розсердився:
– Забагато ти хочеш! Ходімо до судді – хай він розсудить нас!
Схопив жінку за руку і потяг до суду.
Прийшли вони до судді. Суддя сів на своє місце, погладив бороду й каже:
– Ну, говоріть, у чому справа?
Чоловік довго розповідав – як загубив овець, як питав у жінки, як вона показала, де їх знайти, і як він хотів віддячити їй вівцею, а вона не хоче брати кульгаву, просить найкращу.
Коли чоловік скінчив, суддя кивнув і звернувся до жінки:
– А тепер послухаємо тебе.
І жінка почала свою розповідь: як вона полола поле, як підійшов якийсь чоловік і запитав, велика в неї ділянка чи ні, як вона показала йому дерево, де закінчується її межа, а він потім повернувся, кричить, що вона покалічила його вівцю, і хоче забрати дитину чи Бог зна що.
Вона замовкла.
Суддя теж сидів мовчки – адже він був такий самий глухий, як і вони. Не почувши ні слова з обох сторін, він лише побачив дитину в мішку за спиною жінки.
– Ага! – подумав суддя. – Тепер усе ясно. Це чоловік прийшов сваритися з жінкою, бо не дає їй грошей на дитину!
Показав пальцем на дитину й сказав:
– Дарма ти марнуєш стільки слів! Раз дитина твоя, то мусиш її годувати, а дружину – не смій бити!
І вказав їм на двері, щоб ішли геть, бо не хотів більше морочитися з цією справою.
Жінка, побачивши, що суддя показує на її дитину, жахнулася: "Він хоче забрати малюка!" – і схопила дитину ще міцніше.
А чоловік, помітивши, що суддя показує на двері, злякався: "Тепер він кличе варту, щоб мене посадити!"
Суддя ж подумав, що вони зараз почнуть просити грошей чи милості, і замахав руками, наказуючи йти негайно.
І тоді обидва – і чоловік, і жінка – щодуху побігли в різні боки. І бігли вони, поки зовсім не втратили одне одного з очей.
Відтоді в Ефіопії кажуть:
"Коли троє глухих зустрінуться – у кожного своя правда, та ніхто нікого не почує".