Колись дуже давно в мальовничій долині височів розкішний палац. Усі землі, які можна було охопити оком, належали лорду, який тримав у страху всіх мешканців. Багатій змушував людей працювати за копійки. Бідолахи наймалися до жадібного пана, не маючи змоги заробити навіть на хліб родині. А пан із кожним днем ставав усе заможнішим.
Якось до палацу завітав селянин:
– Чи є у Вас робота?
«Чудова нагода надурити простака», – подумав хитрий лорд і відповів:
– Працівників вистачає... Ну, гаразд, візьму тебе, якщо за маленьку платню.
Замислившись, чоловік запропонував:
– Найміть на сім років. Замість грошей пообіцяйте стільки пшеничних зернин, скільки впіймаю ротом під час молотьби, а ще землю, щоб посіяти насіння, яке виросте за весь час. Як гадаєте, це багато?
Пан дуже добре знав звичку селян ловити ротом зерна, що вилітають з-під ціпа, й жувати їх під час роботи.
«Чудово, – радів лорд, потираючи руки, – цей недотепа працюватиме задарма сім років!»
– Домовилися, – задоволено підсумував скупар.
Першого року чоловік упіймав рівно сім зернин, наступного – шість, на третій – п’ять. Потім чотири, три, дві. А останнього року – тільки одну.
Із кожної насінини виросло триста, потім триста разів по триста. Тому незабаром всі володіння жадібного пана були засіяні пшеницею робітника. А присоромленому лорду довелося залишити ті місця. Кажуть, він мандрує селами, наймаючись пастухом.