Там, де нині рокочуть темні хвилі й кричать чайки, колись давно розлягалася квітуча долина. Земля там була така щедра, що палицю встроми – і та зацвіте. Птахи співали пісні, яких ніде більше не чули, а у повітрі пахло спокоєм.
Жив у тій долині самотній Велетень. Був він сильнішим за скелі, міг гори переставляти, наче камінці, але серце мав вразливе, мов у дитини.
Однієї ясної ночі, коли світ спав, глянув Велетень у небо і завмер. Побачив він Зірку. Вона сяяла так ніжно і так яскраво, що затьмарила собою всі інші світила. Закохався Велетень тієї ж миті – глибоко, навіки й безнадійно.
Щовечора виходив він на найвищий пагорб, простягав свої могутні руки до небес і шепотів:
– Спустися до мене, ясна зоре! Я подарую тобі всю красу землі, я захищу тебе від вітрів, я буду твоїм вірним слугою.
Але Зірка мовчала. Вона була холодною, гордою і недосяжною. Вона світила всім, але не належала нікому.
Минали роки, а Велетень не втрачав надії. Він будував вежі, щоб стати ближчим, складав пісні, щоб вона почула. Та все було марно. Зрозумівши, що ніколи не торкнеться своєї коханої, охопив його невимовний жаль.
Сів Велетень посеред квітучої долини, обхопив голову руками і заплакав.
Його сльози були важкими, мов каміння, і гарячими, мов його біль. Вони текли спочатку струмками, потім ріками. Вода прибувала день за днем, рік за роком. Солоні сльози заливали розкішні сади, поглинали ліси, топили зелені луки.
Триста років плакав Велетень. Триста років він дивився на Зірку крізь солону пелену, поки його туга не заповнила всю долину до самих країв.
Коли впала остання сльоза, Велетень зник, розчинившись у власному горі. А на місці райського саду розлилося безкрає море. Вода в ньому солона, як сльози нерозділеного кохання, і темна, як безодня смутку, що жила в серці Велетня.
Тому люди й назвали це море Чорним. І кажуть, що коли штормить – то душа Велетня знову бунтує, намагаючись хвилями дістати до своєї далекої, холодної Зірки.