У кузні старого Івана вогонь не згасав ні вдень, ні вночі. Був він майстром на все село: і коня підкує, і серце добре розрадить. Та прийшов час, коли молот став занадто важким для його рук.
Одного осіннього вечора скрипнули двері, і зайшла до кузні жінка в чорному. Обличчя бліде, а очі глибокі й спокійні, як вічність.
– Збирайся, Іване, – тихо мовила Смерть. – Викував ти свій вік, час спочити.
Не злякався коваль, лише піт із чола витер рукавом.
– Добре, пані. Піду. Тільки дозволь мені цю підкову докінчити. Це для коня бідної вдови, без нього їй зиму не пережити. А ти поки сядь на оцю лаву дубову, спочинь з дороги, ти ж, певно, втомилася світом блукати.
Сіла Смерть на лаву, а підвестися не може! Знав Іван слово таємне, що будь-кого до того місця приковує, поки він сам не відпустить.
– Посидь, тітонько, – всміхнувся він. – А я ще поживу.
Минув рік, другий. Ніхто в селі не вмирає. Спершу люди раділи, гуляли. Та радість швидко згасла. Старі діди, що вже ледве дихали, стогнали від болю, а спокою знайти не могли. Хвороби нікуди не зникли, а звільнення від них не приходило. Побачив Іван сльози свого старезного батька, який благав небо про відпочинок, і зрозумів, що накоїв велику біду.
Зайшов він у кузню, похилив голову перед гостею.
– Вставай, – сказав тихо. – Я знімаю чари. Прости, що тримав.
Підвелася Смерть, розправила чорну хустку. Не гнівалася вона, лише сумно подивилася на майстра.
– Зрозумів тепер? – спитала. – Залізо гартується вогнем, а цінність життя пізнається через його кінець. Без ночі немає світанку, Іване.
Поклав коваль молот, зняв фартух, перехрестився і пішов за нею. І кажуть люди, що пішов він легко і спокійно, як добрий господар, що чесно завершив свою важку денну роботу.