Жив над річкою старий рибалка Омелько. Хата його похилилася, човен розсохся, а сіті були такі старі, що риба крізь них сміялася. Але серце дідусь мав добре: ніколи зайвого не брав, а дрібну рибку завжди назад у воду випускав.
Одного разу, коли туман ще спав на воді, закинув Омелько сіті. Тягне – важко!
"Ну, – думає, – це, певно, сом-велетень! Буде нам з бабою вечеря".
Витяг на берег, розплутав мотуззя, аж глядь – а там не риба, а хлопченя. Маленьке, зелене, шкіра лускою виблискує, волосся – як водорості, а пальчики перетинками з’єднані. Сидить малий Водяник у сітці, тремтить, а очі – як два чорні озерця, повні страху.
– Відпусти мене, дідуню, – запищало воно тоненьким голосом, схожим на плюскіт хвилі. – Я загрався з рибками і заблукав. Мене тато шукатиме, ріку з берегів виллє!
Подивився Омелько на дивне створіння. Інший би, може, злякався або почав викуп просити, а старий лише зітхнув, усміхнувся в сиві вуса і розрізав ножем заплутану сітку.
– Пливи, мале, – сказав лагідно. – Негоже дітям у неволі бути, чи то людським, чи то річковим. Та гляди, більше не потрапляй!
Хлюпнуло хлопченя хвостом, пірнуло в глибину, тільки кола пішли.
Посидів Омелько, зажурився – сітка порвана, риби нема. Хотів уже йти додому порожнім, аж раптом вода біля його ніг закипіла. Виринула з глибини величезна щука, а в зубах у неї нова, міцна сітка, сплетена зі срібних ниток. Поклала її біля дідових ніг і зникла.
Зрозумів Омелько, чий то дарунок. Відтоді він ніколи не знав бідності. Річка стала йому другом: де б він не закинув ту срібну сіть, завжди витягав риби вдосталь. А вечорами, сидячи на березі, він іноді чув дитячий сміх, що долинав із очерету – то малий Водяник вітався зі своїм рятівником.