У старому ставку жила собі маленька Жабка. Була вона зелена, як молодий листок, і мала великі золотисті очі, в яких завжди відбивалося небо.
Інші жаби, роздуваючи вологі щоки, цілими днями сперечалися за жирних мух або дрімали на м’якому намулі. А наша Жабка була іншою. Сидячи на широкому листку латаття і задерши голову догори, вона зачаровано спостерігала за лелеками.
– Ох, як же гарно вони пливуть у блакиті! – зітхала вона, складаючи лапки на грудях. – Ква-а-а-к би й мені хоч раз відчути вітер у крилах!
Стара Ропуха, почувши це, лише буркотіла:
– Не вигадуй дурниць! Жаби народжені квакати й пірнати, а не по хмарах літати. Дивись під ноги, бо чапля з’їсть!
Але Жабка не слухала. Вона вірила, що душа в неї пташина, хоч і тіло жаб’яче.
Одного вітряного дня, коли очерет шумів тривожну пісню, Жабка наважилася. Вона видерлася на верхівку старого пенька, що стирчав із води. Серце її калатало, мов шалене.
– Я полечу! – прошепотіла вона. – Або зараз, або ніколи!
Дочекавшись сильного пориву вітру, Жабка відштовхнулася своїми пружними лапками щосили. Вона підстрибнула так високо, як ніколи в житті.
І сталося диво.
Підхоплена вітром, вона на мить зависла в повітрі. Внизу, наче у срібному дзеркалі, блищав рідний ставок. Вона бачила здивовані очі своїх родичів, бачила верхівки очерету і своє відображення, що летіло назустріч хмарам.
Це тривало лише секунду. Але в цю мить вона не була земноводною. Вона була птахом без крил, що переміг своє єство. Вітер свистів у вухах, а світ здався неосяжним і прекрасним.
"Плюх!" – Жабка впала у воду, піднявши фонтан бризок.
Вона виринула, щаслива й сяюча. Нехай вона не полетіла за обрій, як лелеки, але вона дізналася таємницю: політ – це не те, скільки ти протримаєшся в небі, а те, наскільки високо наважиться стрибнути твоє серце.
З того часу Жабка більше не сумувала. Вона знала: коли вона пірнає в глибину, у воді відбивається небо, і вона летить крізь нього, вільна і щаслива.