В одному селі жив колись багатий пан Псякревський. Люди боялися паниська, як вогню, бо він, холера, був страшним драпіжником. Дуже любив горілку і компанію. Та з ним ніхто не хотів сідати за стіл, тому що від чарки Псякревський губив розум. Нахлебчеться горілки, як качка води, та й засне, де сидить. Потім пролупить очі й казиться: б’є все, що уздрить, а найбільше – горшки.
Одного разу дідич прийшов до бідняка. Сів, розклав на лаві хліб і ковбасу, поставив дві чарки. Налив горілки й каже:
– Ану, газдо, вип’ємо за те, аби всім було по сім, а нам з вами – по вісім. І аби-сьмо здорові були...
Бідняк випив порцію, далі другу й третю, четверту вилив за пазуху. Спорожнили пляшку, взялися до другої.
Жінка бідняка упала па коліна і підняла руки перед святими образами:
– Чим ми провинилися, о божечку милий, що ти послав нам до хати пана?!
Потім повиносила всі горшки, миски, горнята до дірявої стодоли, сховала в солому.
Дідич, такий п’яний, що хоч йому зуби рви, ліг тут же, на лавиці, й одразу захропів.
– Тікаймо, чоловіче, від цієї напасті! – змочилася
жінка.
– Ні, я не йду зі своєї хати! Сиди тихо, жінко, щось придумаю.
Коли добре стемніло, бідняк узяв Псякревського на плечі та й поніс на грядки до сусіда-багача. Посторцював його в цибулі, попідпирав патиками й повісив йому торбу, в яку наклав городини.
Багацькі пси уздріли Псякревського й гавкали, аж казилися.
Багач подумав, що то прийшли злодії. Вийшов надвір, заглянув на город, а там хтось стоїть.
«Відай, якийсь бідняк-голодняк»,– подумав сусід і дуже розсердився.
Схопив ломаку і одним ударом поклав злодія на землю. Але придивився і лупнув очима: то дідич Псякревський! Поторсав його – мертвий!
Багач забіг до хати:
– Гвалт, жінко, я вбив дідича! Піду до криміналу...
Багачка подумала, що він верзе спросоння.
– Де ти його вбив?
– На грядках. Крав цибулю...
Жінка вийшла, глянула і сплеснула в долоні.
– Бери, То, чоловіче, і віднеси в ліс,– порадила вона.
Послухав багач жінку, сунув Псякревського в мішок і цупить до лісу. Тільки ступив на стежку – здибав цигана, який теж мав мішок на плечах.
– Куди, цигане?
– На ярмарок, несу солонину. А ти?
– Я теж.
– Ходімо разом, не будемо боятися злодіїв,– промовив циган.
Опівночі дісталися до маленької хатини.
– Переночуймо тут,– говорить циган.
– Най буде...
Зайшли в хатину – там нема нікого. Циган виліз па піч. Багач ліг на лаві, але йому не спалося. Коли циганисько вже придушив зайця, багач зліз із лавиці, схопив мішок цигана і драпонув із хати. Пройшов трохи, шпурнув свою ношу в глибочезний яр і рушив, задоволений, додому.
Удосвіта циган протер очі:
– Уставай, чоловіче, вже час у дорогу...
Але йому ніхто не відповів.
– Утік!–мовив сам до себе циган.– Думає, що як прийде на ярмарок раніше за мене, то ліпше продасть свою солонину!
Циган закинув на плече багачів мішок і почвалав до міста. Прийшов, а на торговиці сила-силениа люду.
Аби марно не втрачати часу, циган уже від воріт почав репетувати:
– Соло-о-онину несу, люди добрі! Со-о-олонина!.. Ходіть купувати! Свиня була годована білим калачем з маслом і молоком! Со-о-о-олонина!.. Купуйте сьогодні, бо завтра не буде.
Люди позбігалися з усіх боків до нього, бо ще ніхто ніколи не бачив циганського сала. Кричали з нетерплячки:
– Ану, давай!
– Ану, показуй!
– Ану, розв’яжи міха!
Циган шукав місця, аби викласти свій крам. З гіркою бідою примостився він коло возів з горшками, макітрами, тарелями. Розв’язав мотузку, але з міха висунулася голова Псякревського, що тільки-но прокинувся. Бідолаха циган витріщився на дідича, а дідич – на цигана.
З натовпу сміялися:
– Ади, поки ти доніс солонину на ярмарок, в неї чуприна виросла!
– І вуха, як у того віслюка!
Циган кинувся крізь натовп і так утікав, що аж курилося за ним. Псякревський подивився каламутними очима і відчепив від фіри орчик. Усі порозбігалися. Уздрів купи горшків на возах. Боже мій, що діялося з дідичем! Бив усе за рядом, поки не перебив усі горшки на ярмарку. У відповідь люди порахували йому зуби й ребра, потягли до поліції.
Так казка і скінчилася.